Позиції країн єс та аплікантів на вступ у світі (станом на початок 2000 р.)

Джерело: 1. Доклад о развитии человека за 2001 год. — М. — С. 178—179.

2. Информационно-аналитические справочники для Правительства США / СIА. — Екатеринбург, 2001.

3. Власні розрахунки.

Починаючи з 2002 р. всі основні показники Євросоюзу розраховуються в євро, за ними ж проводяться порівняння з іншими країнами як правило за ринковим курсом валют. Станом на початок 2004 р. в країнах ЄС — 12, тобто тих, які входять до Європейського монетарного Союзу (ЄС — 15, за винятком Великобританії, Данії, Швеції), за розрахунками Євростату вироблявся сумарний ВВП у розмірі 7616 млрд євро, в ЄС — 15 — 9875 млрд євро, в США — 11 560 млрд євро, Японії — 4359 млрд євро. З цього випливало, що навіть збільшення кількості населення країн ЄС навряд чи змінить співвідношення в Євросоюзі. Якщо взяти середній показник ВВП на душу населення за моделлю ЄС — 15 станом на 1 січня 2004 р. за 100 %, то аналогічний у США становить 153,4 %, Японії — 133,0 %, Люксембурзі — 204,3 %, Ірландії — 142,7 %, ФРН — 105,2 %, Великобританії — 115,0 %, Франції — 102,2 %, Італії — 91,3 %. Проте більш масштабне відставання мають такі країни, як Іспанія — 73,3 %, Греція — 56,8 %, Португалія — 52,8 %¹. Реально це означає, що європейські «новобранці», яким притаманні більш низькі показники ВВП (30—60 %), матимуть досить тривалий період конвергенції з аутсайдерами ЄС — 15. Позитивною для ЄС рисою об’єднаної економічної системи може слугувати міжнародна торгівля, де чітко простежуються переваги євроінтеграції передусім на рівні зниження трансакційних витрат.

У 1990-ті рр. країни Євросоюзу продовжили зміцнювати своє становище на світових ринках. У 1997 р. експорт п’ятнадцятки у 2,7 раза перевищував американський (37,9 % світового). Питома вага країн в експорті капіталу в формі прямих іноземних інвестицій зросла до 25 % (1991—1993), хоча західноєвропейські ТНК за масштабами закордонних інвестицій поступалися американським корпораціям. Разом з тим, на країновому рівні цей процес не був рівномірним. Питома вага ФРН у прямих іноземних інвестиціях суттєво зростала, а Великобританії та Франції зменшувалася. Проте за обсягом прямих іноземних інвестицій Великобританія й досі випереджає інші західноєвропейські країни.

Протягом 1990-х рр. у країнах Євросоюзу відбувалося швидке змінення пропорцій між вартістю продукції закордонних дочірніх підприємств та величиною ВВП на користь закордонного виробництва. За даними В. Ломакіна (Росія), майже 20 % ВВП Великої Британії, Бельгії та Нідерландів було переміщено за кордон. Основними ринками для інвестицій виступають США, де на країни — члени ЄС припадає близько ⅔ іноземних капіталовкладень і лише ¼ становлять ПІІ Японії. Поступово зростає потік інвести­цій у країни Центральної та Східної Європи (особливо в Польщу, Угорщину та Чехію).

Галузями, які на початку ХХІ ст. забезпечували європейським країнам глобальну конкуренцію, є:

• літакобудування (Франція, Німеччина, Великобританія);

• банківська діяльність (Великобританія, Нідерланди, Німеччина, Іспанія);

• біотехнології (Німеччина);

• автомобілебудування (Німеччина, Франція, Швеція);

• цифрове телебачення (Франція);

• фармацевтична промисловість (Німеччина, Франція);

• фінансові послуги (Великобританія, Люксембург);

• страхування (Великобританія, Нідерланди);

• мобільний зв’язок (Фінляндія, Швеція, Великобританія);

• видавнича справа (Німеччина);

• програмне забезпечення (Ірландія, Німеччина, Бельгія);

• текстиль, взуття (Італія).

У 1970-ті рр. Євросоюз став провідним експортером продукції машинобудування та хімічної промисловості, на які припадало 20—23 % світового експорту. Однак на початку 1980-х рр. з’явилися небезпечні симптоми ослаблення позицій у цих галузях. Для подолання технологічного відставання в країнах ЄС було створено кілька спільних програм співробітницітва: «Еспріт» (електроніка), «Расе» (телекомунікації), «Кубе» (біотехнології), «Евріка» (науково-технічні зв’язки), які сприяли відновленню лідерства на світовому рівні. Тобто можливість акумуляції фінансових ресурсів у наднаціональних структурах та їх витратах на пріоритетних напрямках розвитку є важливою перевагою ЄС перед усіма іншими інтеграційними моделями.

Політика Євросоюзу щодо країн, які відносно недавно увійшли до складу цієї організації, націлена на піднесення їхньої економіки. Цьому сприяють структурні фонди та Фонд згуртування. Прикладом вдалого соціально-економічного зростання може служити досвід Ірландії, яка вже зараз за темпами економічного зростання вважається «європейським драконом». 62 % ірландського експорту становить продукція високих технологій, у тому числі 29 % припадає на інформаційні технології, що означає високу конкурентоспроможність її економіки на європейському та світовому рівнях, і це при тому, що під час вступу країна мала лише аграрні пріоритети розвитку.

Європейський Союз є єдиним інтеграційним угрупованням, в якому діють високі соціальні стандарти, які з одного боку є свідченням гуманітарної зрілості суспільства, з другого — стримуючим чинником розвитку підприємництва. Європейці виступають за державні гарантії щодо страхування життя, пенсійне забезпечення, допомогу у разі безробіття, жорстке (на законодавчому рівні) регулювання трудових угод тощо. Як наслідок, в Євросоюзі існує досить високий рівень безробіття, який тим не менш значною мірою різниться по країнах: від 18,8 % в Іспанії (1997) до 2,8 % у Люксембурзі, за середнього по ЄС показника у 10 % (1998). Це означає, що країнам — членам Євросоюзу у боротьбі за світові товарні ринки у подальшому прийдеться більш виважено підходити до задекларованих соціальних гарантій. Досить показовою при цьому є Швеція, яка вже зараз переглядає основні положення своєї соціальної політики, гармонізуючи їх з основними постулатами прийнятої в ЄС «Соціальної хартії». На порядку денному стоїть питання про зменшення тривалості і обсягів фінансування допомоги у разі безробіття, надання допомоги у разі бідності тощо. Натомість, країни Південної Європи (Іспанія, Португалія, Греція), а також нові члени ЄС вимушені будуть підтягувати свої соціальні стандарти до європейських норм.

Кінець ХХ — початок ХХІ ст. був ознаменований для країн Євросоюзу загостренням конкурентної боротьби зі США та Японією на двох- і багаторівневих напрямах. З одного боку активно відбувався процес злиття і поглинання американських та європейських компаній, з другого — посилювалися взаємні санкції щодо продажу товарів та послуг.

Прикладом злиття може бути компанія Daimler-Chrysler, яка об’єднала дві моделі управління: німецьку і американську. Перша з них дала новій продукції високу якість, друга — зразковий маркетинг та рекламу. Внаслідок взаємних узгоджень було прийняте рішення перевести штаб-квартиру нової ТНК зі США до Штутгарту (ФРН).

У цілому економічні відносини між ЄС та США не можна назвати безхмарними. Нерідкими у минулому були «галузеві» війни: бананова, сирна, м’ясна, комп’ютерна та ін. Головною їх причиною виступають взаємні претензії щодо якості продукції, що постачається, хоча реальне підґрунтя стосуються перш за все забезпечення захисту свого товаровиробника. Досить показовим є протистояння авіаційних компаній. Тільки-но європейці заговорили, що «Боїнги» завдають шкоди навколишньому середовищу і в подальшому не зможуть літати до європейських аеропортів, як пролунало аналогічне попередження з боку США щодо польотів надшвидкісних літаків «Concorde» авіакомпаній «Air France» та «British Airways» до Нью-Йорка. (Обидві компанії у 2002—2003 рр. повністю відмовились від використання цих супершвид­кісних лайнерів через їх збитковість), проте конкуренція між американськими та європейськими літакобудівними компаніями та авіаперевізниками продовжує загострюватися і зараз.

Криза, в якій опинилися постіндустріальні країни на початку ХХІ ст., підштовхує їх на нові підходи щодо захисту зовнішніх та внутрішніх ринків. Прикладом можуть бути санкції 2002 р. з боку уряду США щодо імпорту сталі та прокату з країн ЄС і аналогічні дії Єврокомісії до американських товаровиробників та експортерів. Тобто відбувається процес загострення міжкраїнової та міжблокової конкуренції.