5.8.2. Спільні та відмітні риси трансформаційних процесів у державах цсє

Питома вага країн мегарегіону (західна частина) у виробництві світового ВВП у середині 1990-х рр. становила, за даними В. Колесова та М. Осьмової, 2—2,5 %. У світовому експорті на названі вище країни припадало 3,4 %, у світовому імпорті — 4,5 %. Особливостями геоекономічного руху цих країн був різний характер здійснюваних економічних реформ, а через це ті держави ЦСЄ, що у 1990 р. мали приблизно рівні стартові умови, підійшли до початку ХХІ ст. з диференційованими результатами. Темпи падіння основних макроекономічних показників (насамперед ВВП) відрізнялися як за масштабами, так і за тривалістю. Найменшу тривалість падіння мала Польща¹ (2 роки), а також Словенія, Чехія (3 роки), Словаччина, Хорватія, Угор­щина (4 роки). На інші країни припадали досить високі темпи падіння, а їх трансформаційна криза тривала п’ять років і більше. Для деяких країн мегарегіону була характерна тенденція до економічного зростання, однак вона виявилася нестійкою (Албанія, Болгарія, Латвія, Румунія та ін.). Виходячи з цього можна було б відзначити основні заходи, що здійснювали уряди країн Централь­ної та Східної Європи протягом останніх десяти років.

Багато західних фахівців вважало, що системна трансформація постсоціалістичних країн повинна складатися із чотирьох блоків. Перший з них стосувався макроекономічної стабілізації та контролю. Основним напрямком його реалізації було проведення стабілізаційних програм. Світові експерти вважали, що ці заходи повинні торкнутися реформування податкової та кредитної політики, а також жорстких фінансових кроків з боку уряду (припинення гіперінфляції, бездефіцитний чи малодефіцитний бюджет тощо). Потребувала також вирішення проблема зовнішніх розрахунків.

Другим блоком економічної модернізації була трансформація цін та ринку. Вона торкнулася реформи внутрішніх цін, лібералізації зовнішньої торгівлі, системи постачання (транспорт та маркетинг) та житлового фонду. У галузі праці відбулася лібералізація ринку робочої сили і значні зміни у структурі заробітної плати. У фінансовій сфері мали місце зрушення у банківській системі: з’яви­лися фінансові ринки, зазнали реформування відсоткові ставки.

Третій блок був найбільш складним і конфліктним у реалізації, адже він торкався розвитку приватного сектору, проведення комплексної приватизації майна та реформування виробничої структури. У постсоціалістичних країнах з’явилася приватна влас­ність, закони про банкрутство, про монополізацію, у тому числі про державну тощо. Постсоціалістичні країни по-різному вирішували проблему власності на землю, промисловий капітал, жит­ловий фонд та нерухомість.

У низці країн (Угорщина, Чехія, Польща, Румунія та країни Балтії) був прийнятий закон про реприватизацію, який мав серйоз­ні наслідки в плані деформації суспільних відносин у країнах. Відбулися також галузеві та виробничі реформи, внаслідок чого докорінно було змінено характер та структуру матеріального виробництва та сфери послуг, питома вага якої впродовж 1990-х рр. невпинно зростала.

Четвертий блок стосувався перегляду ролі держави. У першу чергу змінювалося законодавство, що стосувалося конституції, майна, конкуренції тощо. Вносилися суттєві корективи в облік та контроль в інформаційних системах. Розроблялися нові механізми непрямого управління економікою, а саме: вводилася нова інструментальна та інституційна система щодо оподаткування, контролю за бюджетом і витратами, а також кредитно-грошове регулювання.

У соціальній сфері запроваджувалося страхування від безробіття, нове пенсійне законодавство. Також здійснювалися реформи у галузі охорони здоров’я та освіти. У багатьох випадках суттєво зростала питома вага платних послуг у цих галузях, інколи невиправдана.

Під час здійснення комплексного реформування національної економіки були використані різні методологічні підходи і, як наслідок, у цих країнах були запроваджені різні прикладні моделі. Як правило, комплексна стабілізаційна програма в державах ЦСЄ мала автора, яким здебільшого виступав прем’єр-міністр. Першими з’явилися названі документи в Югославії «Програма Анте Марковича» та Польщі «План Бальцеровича» у 1989 р., а вже наступного року (1990 р.) були оприлюднені «План Клауса» у Чехословаччині¹, «План Купи» в Угорщині, «Короткий виклад стратегії переходу до ринкової економіки» в Румунії. В інших країнах мегарегіону також проводилися відповідні реформи, однак вони не мали комплексного характеру, а тому вибірковий підхід давав досить суперечливі результати.

У науковій літературі відзначається існування двох реалізаційних моделей трансформації постсоціалістичної економіки. Перша з них здобула назву «шокова терапія» Л. Бальцеровича у Польщі. Польський і водночас американський професор Гжегож Колодко у книзі «От шока к терапии. Политическая экономия постсоциалистических преобразований» вдало характеризує методологічну концепцію проведеної реформи, називаючи її «соціалістичним фрейдманізмом» чи «гелбрайтовським соціалізмом». Швидкість, з якою були запроваджені у Польщі перелічені вище заходи, є просто космічною, однак найбільшою платою за це було не менш космічне зубожіння населення (особливо у перший рік), 70 % якого водночас опинилося за межею бідності. Ситуацію, що склалася на початку 1990-х р., Г. Колодко називає «системним вакуумом: ні плану, ні ринку».

Традиційні для МВФ рекомендації щодо Польщі мали всі ознака монетарної моделі, яка успішно проводилася в країнах Латинської Америки. Її відмітною рисою була швидкість здійснюваних реформ. Основними заходами «блискавичного» переходу до ринку були: майже повна відмова держави від цінорегулювання та перехід до неокласичної моделі: попит—пропозиція, жорстка бюджетна політика, відмова від багатьох соціальних програм, які були притаманні соціалістичній Польщі, приборкання інфляції шляхом реалізації непопулярних для населення заходів (припинення підвищення заробітної плати, індексації доходів), прийняття закону про банкрутство, відмова уряду від підтримки збиткових підприємств, швидка приватизація, лібералізація ринку, лібералізація валютної системи та зовнішньої торгівлі, стимулювання припливу ПІІ, відмова від директивного планування та перехід до індикативного. Позитивним наслідком реформ був насправді швидкий перехід до ринкової економіки, негативним — дуже висока «соціальна ціна» за ринкові реформи, яка мала прояв у стрімкому розшаруванні населення країни. Різною мірою досвід Польщі намагалися повторити в Румунії, Албанії, країнах Балтії, але в основному країни ЦСЄ тяжіли до еволюційної моделі розвитку.

Другою моделлю реформування економік постсоціалістичних країн Європи була «градуалістська стратегія», що пройшла досить успішну апробацію в Угорщині. Професор Гарвардського університету (США) та університету «Колегіум» (Угорщина) Я. Корнаї зазначав, що в основу здійснення реформи за угорським зразком було покладено принцип поступовості (еволюційності). Унаслідок цього Угорщина мала досить обнадійливі макроекономічні показники, у тому числі високий рівень іноземних інвестицій на душу населення, і не вимагала, як інші, реструктуризації своєї заборгованості. У березні 1995 р. країна почала реалізацію чергової стабілізаційної програми, спрямованої на стимулювання стійкості своєї національної грошової одиниці — форинта. Слід зазначити, що основні ідеї градуалізму були використані також під час реформування економік Чехії, Словаччини, Словенії, Естонії, Латвії та Литви. У таких державах, як Албанія, Румунія, Болгарія, країни колишньої Югославії, а також в Україні, Росії, Молдові, програми мали у своїй основі як елементи «шокової терапії», так і «градуалізму», внаслідок чого шок став затяжним.

Основною відмінністю градуалізму від «шокової терапії» була етапність у здійсненні ринкових реформ та забезпечення мінімальних соціальних стандартів. Держава не відмовлялася від регулювання цін на товари «соціальної групи», приватизація здійснювалася у три етапи: мала, середня та велика, обмінні курси національної валюти також регулювалися за допомогою монетарних та немонетарних заходів, зростання зарплати на різних етапах градуалістської моделі то обмежувалося, то лібералізувалося. Характерним при­кладом реалізації такої моделі була Угорщина, але й Чехія, Словаччина та Словенія також використовували елементи еволюційності у трансформації своєї економіки до ринкового середовища.

Заслуговує на увагу досвід Словенії, де поступовість та повіль­на еволюційність дали обнадійливі результати. Отримавши не- залежність у 1991 р., країна швидко пережила розрив зв’язків із державами колишньої Югославії та іншими зовнішньоекономічними партнерами із ЦСЄ. Модель «ринкового соціалізму», що була використана у Словенії, виявилася досить адаптованою для переходу до «вільного ринку», а елементи планування, у тому числі індикативного, уможливили цивілізоване проведення приватизації. У країні не вважали, що іноземний капітал є панацеєю і досить стримано ставились до іноземних інвестицій. З огляду на ці обставини, Словенія має найкращі макроекономічні показники серед усіх постсоціалістичних країн. Середній приріст реального ВВП у країні становив 3,8 % (у період 1993—1998 рр.)¹. У 2000 р. ВВП Словенії за паритетом купівельної спроможності досяг 17 367 дол. на одного жителя, що перевищило аналогічний індикатор Греції (16 501 дол.). За індексом людського розвитку (0,879) країна посідала 29-е місце (для порівняння: Росія — 60-те, Україна — 80-те). Для цієї держави характерною була рівновага зовнішньоторговельного та платіжного балансів, а зовнішній борг на відміну від інших постсоціалістичних країн не збільшується, а навіть має тенденцію до зменшення. Російський дослідник економіки балканських країн Ю. Князев, говорячи про економічний феномен Словенії, відзначає одну дуже важливу рису здійснення ринкових перетворень у цій державі: «Поповнення державного бюджету додатковими коштами від продажу підприємств не було в Словенії самоціллю приватизації через те, що вона практично не мала бюджетного дефіциту».

Соціальна ціна ринкових реформ у постсоціалістичних країнах виявилася досить високою. Про це переконливо говориться у «Доповіді про розвиток людського потенціалу в Центральній та Східній Європі та СНД (1999 р.)», підготовленій спеціальною Програмою розвитку ООН (ПРООН). Через погіршення динаміки середньої тривалості життя мегарегіон втратив близько 9,7 млн осіб у 1990-х рр. Якщо у 1989 р. близько 14 млн жителів було за межею бідності, то в середині 1990-х рр. їх налічувалося близько 147 млн. Суттєво дистанціювалася різниця у доходах населення, а крива Лоренца для таких країн, як Угорщина, Македонія, Румунія, Болгарія, Латвія, Естонія, Литва, Словаччина, Чехія, зайняла крайнє праве положення, що говорить про відсутність чи неявну ідентифікацію середнього класу в них — основу сталості класової структури будь-якого суспільства.

Рівень безробіття значно зріс у всіх країнах і, як правило, перевищує позначку у 10 %. Найвищий показник мають Македонія — понад 30 %. Реальна картина має ще гірший вигляд, виходячи з того, що рівень прихованого безробіття значно вищий, ніж офіційний. У зв’язку з цим, застосування моделі Оукена для підрахунку реального рівня безробіття є досить проблематичним, тому що ВВП (чи ВНП) значною мірою формується у тіньових структурах (в Україні та Росії він перевищує 50 %, в Угорщині — 30 %). За експертними даними, зазначений показник безробіття у країнах Східної Європи сягає 35 %, що на 10 % вище, ніж у США під час великої американської кризи 30-х рр. ХХ ст.

У багатьох фахівців, що займаються проблемами постсоціалістичної економіки, сформувалося враження, що недоліків трансфор­маційного процесу значно більше, ніж переваг. Р. Грінберг (Росія) вважає, що подібна ситуація склалася через комплексну кризу неоліберальної ідеології, що була застосована для постсоціалістич­них країн. Основними наслідками трансформацій для країн ЦСЄ, крім перелічених у «Доповіді ПРООН» стали: 1) невиправданість надій на скорочення розриву між Сходом і Заходом: ця розбіжність зросла, а не зменшилася, як того очікували; 2) суттєво скоротилися соціальні функції держави, тоді як у всьому світі вони посилювалися; 3) ступінь ментально-психологічної готовності до ринкових перетворень виявилася недостатньою; 4) конверсія гіпертрофувала мілітаризоване виробництво; 5) ортодоксальний монетаризм, що був використаний для формування моделей ринкової трансформації, завдав великої шкоди країнам мегарегіону.

Рівень приватизації в Чехії, Польщі, Угорщині та Словаччині був досить високим уже у середині 1990-х рр. Більше того, питома вага у виробництві ВВП з боку приватних підприємств домінує над тими, що збереглися ще у державній власності, і за місцевими законами не підлягають приватизації. Ці особливості знайшли відображення у табл. 5.13. Найбільш високі темпи приватизації мала Чехія, де вона [приватизація] пройшла у три етапи (хвилі) 1992, 1994 та 1996 рр. Після завершення цього процесу було припинено діяльність Міністерства приватизації країни, яке повністю виконано покладені на нього функції.

Упродовж 1995—2002 рр. питома вага приватного сектору в державах ЦСЄ зростала повільно і досягла рівня 70—80 %.

Таблиця 5.13