Чужиков

8.4. Зовнішньоекономічні зв’язки

Економічні реформи, про які йшлося у розд. 8.2 були б неможливі без поступової лібералізації зовнішньої торгівлі, створення повноцінного валютного ринку, відкриття нових вільних (спеціальних) економічних зон, а також використання сучасних інструментів та механізмів зовнішньоекономічного регулювання макрогосподарських пропорцій. У хронологічному порядку це має такий вигляд:

1979 р. — початок лібералізації зовнішньої торгівлі, залучення перших ПІІ, розвиток зовнішньоекономічного співробітництва в селективних галузях. Водночас вводиться система утримання валютної виручки, згідно з якою в країні встановлюється подвійний курс юаня до основних валют — офіційний і курс «СВОП», які використовувалися відповідно у двох секторах економіки: державному та приватному;
1994 р. — відбулося об’єднання офіційного курсу юаня та ринкового, що привело до суттєвого зменшення зловживань у валютній сфері та створення рівних умов щодо купівлі та продажу іноземних валют. Велике значення мав також перехід від фіксованого курсу національної грошової одиниці до плаваючого, що звільнило Народний банк від необхідності фінансування відхилень від нуля сальдо платіжного балансу. У цьому ж році було прийнято «Закон про зовнішню торгівлю», який встановив єдиний порядок ведення зовнішньоторговельної діяльності по всій країні, надав можливість вільного експорту та імпорту товарів, послуг, і що особливо важливо, технологій, стимулював створення (на зразок Японії) системи зовнішньоторговельних підприємств-агентів;
1996 р. — поглиблення лібералізації валютного ринку: вводиться необмежена конвертація юаня; надається національний режим валютного контролю іноземним підприємствам; відбулася суттєва зміна середньої ставки імпортного тарифу (з 17 до 25,5 відсоткового пункту впродовж періоду 1992—1997 рр.). У період 1992—1996 рр. було знято квотні та ліцензійні обмеження на 800 видів продукції.

У наступний період розпочалася підготовка до вступу в ГАТТ/СОТ та укладання дво- і багатосторонніх угод щодо регулювання експортно-імпортних відносин. Входження на початку ХХІ ст. КНР (2001 р.) до цієї організації не нанесло значної шкоди національній економіці, проте значною мірою загострило відносини Китаю з провідними постіндустріальними державами світу, насамперед із США. За оцінками американських експертів, КНР продовжує застосовувати неринкові методи регулювання зовнішньоекономічних відносин, головними з яких є «нетранспарентний» та «ненауковий» підхід до використання санітарних та фітосанітарних заходів щодо блокування поставок сільгоспродукції з США, значні державні субсидії китайським товаровиробникам і експортерам кукурудзи (констатуються численні факти витіснення американських експортерів із ринків Південної Кореї та Малайзії), «піратське» копіювання кінофільмів, музичних записів, виробництво цигарок, електробатарейок відомих заокеанських фірм (ці зловживання у сфері авторських прав завдають великої шкоди фірмам із США, які оцінюють свої збитки в суму 2,5—3,8 млрд дол. щорічно), заниженому курсі юаня відносно американського долара^¹.

Сучасний Китай активно проводить політику державної підтримки експорту, головним інструментом якої є часткове повернення податку на додану вартість. Його ставка диференціюється залежно від категорії товару, що експортується. Наприклад, для електротехнічної продукції, електроніки, вимірювальних приладів та транспортних засобів становить ця компенсація 17 %, а для сільгоспродуктів лише 5 %.

Основними статтями експорту КНР є техніка та обладнання (в основному побутова), продукція легкої промисловості (головним чином текстиль, одяг, взуття, іграшки, спортивні товари), мінеральне паливо, продукція хімічної промисловості. Головними споживачами китайської продукції (2000 р.) є США (33,2 %), Гонконг (26,7 %), Японія (17,9 %), Німеччина (5 %).

В імпорті країни переважають техніка та обладнання, залізо та сталь (найбільший у світі імпортер, який випередив США у 2002 р.), мінеральне паливо, вироби із пластмаси, технології (цей напрям всебічно підтримується урядом країни). Основними партнерами (2000 р.) є Гонконг (21,8 %), Японія (18,6 %), Південна Корея (10,3 %), США (9,6 %).

Важливим напрямом зовнішньоекономічної діяльності країни протягом останніх двадцяти років було залучення прямих іноземних інвестицій, щорічний приплив яких збільшився з 1,5 млрд наприкінці 1980-х рр. до 40—50 млрд на поч. ХХІ ст. Серед багатьох причин «інвестиційного буму» в Китаї слід назвати три головні:

низька вартість робочої сили. Оплата праці за годину в КНР у 2003 р. становила лише 0,66 дол. (в США — 21,3 дол.; в Німеччині — 30 дол., Бразилії — 2,44 дол., Сянгані, Тайвані — близько 6 дол., Росії — 0,88);
високий інвестиційний потенціал країни, який має прояв у високому рівні гармонізованого показника норми нагромадження та норми заощаджень;
наявність одного з найбільших у світі споживчих ринків, який поки що далекий від повного насичення.

Елементами ризику іноземних інвестицій у КНР є: недостатній споживчий попит, низька продуктивність праці (пересічний робітник за один рік виробляє продукції на 4,1 тис. дол. (2003 р.), в США — 98,8 тис., Німеччині — 88,3 тис., Бразилії — 10,6 тис., Сянгані — 42,3 тис., Тайвані — 27,1 тис., Росії — 11 тис. дол.), надлишок малокваліфікованої робочої сили.

Важливим чинником залучення ПІІ в економіку країни було створення спеціальних економічних зон. Першим кроком уряду КНР стало відкриття СЕЗ у чотирьох приморських містах (Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шантоу). Упродовж 80—90-х рр. ХХІ ст. їх кількість, відповідна спеціалізація та фінансово-податкова модель суттєво розширилась і в наш час до цих утворень відносять близько 1,5 тис. формувань. Серед них вирізняють: спеціальні економічні райони, зони техніко-економічного розвитку, відкриті економічні райони, технопарки, кластери тощо з різним ступенем пільгового режиму для іноземного інвестування. Найбільшою з них є СЕЗ в Шанхаї, а також створена поблизу нього спеціальна територія розвитку (Pudong New Area). Понад 80 % спільних підприємств знаходяться на приморській території КНР, що максимально сприяє експорту з них, який уже у період 1988—1999 рр. досяг рівня 370 млрд дол. (або 26,5 % загального вивозу товарів КРН за кордон).

Содержание