2.Сутність і види технологічної політики

Технологічна політика підприємства або організації - це набір принципів і дій (спосіб діяльності), на основі якого вибираються, розробляються і впроваджуються нові продукти і технологічні процеси. Основні завдання технологічної політики фірми:

1. моніторинг науково-дослідних досягнень у світі, а також загальних технологічних тенденцій;

2. стимулювання постійного підвищення освітнього і кваліфі­каційного рівня персоналу компанії;

3. визначення факторів, сприяючих інноваціям (нововве­денням);

4. формування організаційної структури підприємства, най­більш сприятливої для здійснення безперервного інноваційного процесу, забезпечення мотивації персоналу;

4. координація і досягнення погодженості дій різних підроз­ділів компанії з проведення НДПКР.

Розвиток технологій - основна рушійна сила економічного зростання фірми. В останні десятиліття проявилися такі зако­номірності технологічного розвитку:

• нова технологія приходить не одна, а в поєднанні з іншими ехнологіями;

• кожний набір технологій включає низку взаємодоповню­ючих базових технологій;

• кожна базова технологія - ядро багатьох прикладних тех­нологій;

• прикладні технології використовуються для модернізації існу­ючих виробництв, причому відставання в застосуванні фірмою нової технології рано чи пізно призведе до зміни керівництва.

Технологічна політика слугує двоєдиній глобальній меті фір­ми: по-перше, знизити ризики й вижити, по-друге, підвищити ефективність власної діяльності, стати більш прибутковою. Інтер­націоналізація НДПКР також спрямована на досягнення цієї мети шляхом створення низки переваг:

1. полегшує доступ до дефіцитних ресурсів;

2. наближає компанію до її споживачів;

3. полегшує доступ до ринку (необхідність дотримання міс­цевих стандартів, слідування національній економічній і науково-технічній політиці);

4. зниження витрат і ризиків;

5. обхід законодавчих обмежень.

Традиційно більшість МНК застосовувала один з двох кла­сичних типів проведення технологічної політики:

• "center-for-global" (політика глобального центру),

• "local-for-local" (політика поліцентризму).

1. Політика глобального центру - цей тип політики полягає в пошуку нових технологій у країні базування для створення нових продуктів і процесів, використовуючи централізовані ресурси материнської компанії, і в поширенні інновацій по світових від­діленнях МНК.

Основний ризик централізованого проведення технологічної політики полягає в тому, що результат інновацій може не точно відображати локальні ринкові потреби, можливі також труднощі із впровадженням нової технології через опір з боку дочірніх фірм прийняттю централізованих рішень.

2. Політика поліцентризму - другий традиційний тип здійс­нення технологічних змін, "local-for-local", передбачає, що до­чірні компанії МНК використовують власні можливості й ресурси для розробки нових технологій, що забезпечують їх власні потре­би. Ця модель дозволяє відображати унікальні потреби різних країн, у яких діють МНК. У сучасних умовах, зважаючи на те, що зміцнюється тенденція до глобалізації в багатьох галузях, необ­хідність урахування особливостей місцевого попиту і відміннос­тей країн не зникає, а часто навіть зростає.

Але інноваційний процес такого типу має і негативні сторони, зокрема:

• не завжди об'рунтоване прагнення національних відділень до автономії;

• дублювання розробок, уже проведених в інших дочірніх компаніях МНК, у разі, коли кожне національне відділення шукає власне вирішення загальної проблеми;

• виникнення додаткових витрат на проведення НДПКР.

З .Технологічна політика типу "locally-leveraged" включає ви­користання ресурсів національного відділення з метою створення інновацій не лише на місцевому ринку, а й для їх поширення на міжнародній- основі. Це дозволяє менеджменту МНК об'єднати інноваційні ресурси всіх дочірніх фірм і використовувати їх для всієї корпорації.

4. Тип проведення інноваційної політики - "globally-linked" -передбачає об'єднання ресурсів і можливостей усіх елементів МНК як на рівні головної компанії, так і на рівні дочірніх фірм, для спільного створення та впровадження інновацій. У цьому випадку кожна одиниця власними унікальними ресурсами сприяє розробці спільних інновацій.

Завдання менеджера МНК полягає не в сприянні поширенню того чи іншого типу інноваційного процесу, а в пошуку і впро­вадженні таких організаційних систем, які б сприяли забезпеченню ефективності всіх цих процесів.