logo search
Чужиков

2.3. Диференціація та вирівнювання постіндустріальних країн світу

Нерівномірність економічного та соціального розвитку завжди була притаманна людському суспільству, але якщо за часів К. Маркса вона зводилася до посилення суперечностей в отриманні прибутку та його розподілі та перерозподілі, то наприкінці ХХ — поч. ХХІ ст. нерівномірність вже ідентифікувалася на декількох рівнях: локальному, регіональному, глобальному, міжкраїновому та міжцивілізаційному. Теорія конверген­ції (зближення), яка виникала на початку 70-х рр. минулого століття, декларувала початок зближення ідеологій соціалізму та капіталізму, проте реально цей процес не відбувся насамперед через неспроможність соціалістичних країн здійснити ринкові перетво­рення без руйнації основних постулатів панівної ідеології. Натомість у державах-лідерах активно відбувався процес соціологізації суспільства, зменшувалися суперечності між державами за рахунок створення наднаціональних структур, мала місце координація зусиль урядів, суспільно-громадських та політичних рухів.

Сильний поштовх посиленню диференціацій на локальному, регіональному та міжнародному рівнях наприкінці ХХ ст. дала глобалізація світового господарства. Чимало дослідників вважають, що саме вона є наслідком загострення нерівномірності світового розвитку, викликаною технологічним проривом країн-лідерів.

Вагомий вплив на незбалансований розвиток глобального господарства здійснюють передусім транснаціональні корпорації. ТНК стали все більше використовувати планову систему організації виробництва, маркетингу та менеджменту, а через це їх експансія почала давати значне нарощування капіталу. Тобто вільний ринок перестав бути таким у патріархальному розумінні дослідників кінця ХІХ — початку ХХ ст. Так, за розрахунками професора Л. Мяснікової (Росія), у наш час тільки ¼ світової економіки функціонує поза ТНК.

Нечуваного розмаху набирає процес злиття ТНК, який наприкінці ХХ ст. набуває характеру стійкої економічної тенденції. Капітал фірм об’єднується, а через це ТНК значно поширюють свій вплив на національні економіки. Прикладом може бути процес об’єднання автомобільних корпорацій США і Західної Європи. Показовий розподіл світу характерний також для авіаційних компаній, головна мета яких полягає у боротьбі за глобальні ринки перевезень. Так, до складу «Star Alliance» (Зірковий альянс) увійшли найпотужніші європейські авіаперевізники «SAS» (Швеція), «Austrian airlines» (Австрія), «Lufthansa» (Німеччина), «Air Canada» (Канада), «United» (США), «Mexicana» (Мексика), а також авіакомпанії з Сінгапуру, Тайваню, Австралії, Японії, Нової Зеландії, Бразилії, що дозволяє контролювати значну частину ринків світових авіаперевезень. Подібний альянс утворили «Delta» (США) та «Air France» (Франція). Жорстка конкуренція зумовила банкрутство авіакомпанії «Sabena» (Бельгія) і розвал «Qualiflyer Group» з швейцарською, португальською, турецькою та іншими авіаперевізниками. За довгостроковими прогнозами, до 2020 р. можуть витримати конкурен­цію в ЄС тільки «Air France», «Lufthansa», «British Airways», «KLM» і можливо деякі інші. Проте вже у 2004 р. розпочалося перегрупування глобальних авіаційних альянсів, яке відобра- жає подальше загострення конкурентної, тепер уже коаліційної, боротьби.

Глобалізація світового господарства породжує також системні зміни у структурі й характері інвестицій та формування найбільш ефективних моделей швидкого економічного зростання. Методологічною основою їх створення може бути нова парадигма — «регіон як квазікорпорація», суть якої зводиться до того, що в основі майбутніх моделей економічного зростання має бути локалізоване поєднання інвестицій, новітніх технологій, університетської освіти та створеної місцевим урядом адекватної інфра­структури, що забезпечує високі конкурентні позиції виробленої продукції. Прикладом таких моделей можуть бути кластери, технопарки, технополіси, іннотехи.

Кластером називають локалізоване поєднання інвестицій, інтелектуального капіталу, виробництва та доцільної інфраструктури на певній території з метою швидкого впроваджен- ня нових технологій у виробництво як традиційної, так і нової продукції.

Технопарки відрізняються від кластерів лише тим, що орієнтовані на випуск нової продукції, що базується на розробці суперсучасних технологій.

Технополіси являють собою скупчення технопарків упродовж певної території. Як правило, вони можуть мати відповідну спеціалізацію. Прикладом технополісу може бути японське місто Цукуба, яке було організовано як наукове містечко, де у першу чергу розроблялися нові технології. Технополіси можуть мати як певну спеціалізацію, так і утворювати конгломерати технологічно різних виробництв.

Якщо всі перелічені вище інноваційно-інвестиційні моделі швидкого економічного зростання базуються на використанні як нових, так і оновлених старих технологіях, то в іннотехах розробляються та використовуються тільки новітні технології.

Загальний повний цикл функціонування кластера триває 12—15 років (потім він поступово трансформується в нову якість чи припиняє своє існування) і має такий схематичний вигляд, як на рис. 2.1.

Закон нерівномірності економічного та соціального розвитку має свій відбиток не тільки на міжнародному рівні, а й на внутрішньорегіональному, який в умовах високої динаміки капіталу нерідко викликає певні суперечності.

Рис. 2.1. Схема утворення та розвитку кластерів

Умовні позначки: CL1; CL2; CL3 — сформовані кластери на національному (CL1; CL2) та світовому (CL1; CL2; CL3) рівнях; а1—4 — продукція, що випускається; F1—4 — сукупність чинників виробництва; T1—4 — технології, що використовуються.

Процес регіональної конвергенції в країнах світу іде з різною інтенсивністю та значною конфліктністю з боку федеральних урядів, місцевих органів влади та ТНК. Наприклад, у США можна говорити про регіональну дивергенцію (розбіжність), яка зумовлена різним характером концентрації капіталу в окремих штатах. Зовнішньоторговельним лідером у цій країні (1997 р.) є штат Каліфорнія, який постачав продукцію за кордон на суму 99 млрд дол. США (15 % загального експорту). Далі йде штат Техас — 76 млрд дол. та штат Нью-Йорк — 37,9 млрд дол. Досить разючий контраст мають «аутсайдери» регіонів США. На 45-му місці знаходиться штат Невада — 1 млрд дол. США (0,1 %), далі — Північна Дакота — 0,8 млрд дол., Вайомінг — 0,6 млрд дол. Монтана та Південна Дакота — 0,5 млрд дол. і Гаваї — 0,3 млрд дол. Досить проблемним щодо традиційного уявлення про багатство виглядає штат Аляска. За рівнем федеральної допомоги (понад 1800 дол. США на душу населення) він не має собі рівних, а за обсягами валового регіонального продукту (ВРП) — має один з найнижчих показників у країні.

Очевидно, що суперечності, які виникли в США у квітні 2000 р. між «старими» та «новими» галузями призведуть у подаль­шому і до регіональних диспропорцій, розмах яких обіцяє бути вражаючим.

Інші підходи панують в Європейському Союзі, в якому долання суперечностей між регіонами та країнами визнається одним з основних завдань угруповання. Політика регіональної конвергенції між активними та депресивними регіонами досить вдало реалізується через наднаціональні структури, тобто завдяки фінансовому механізму структурних фондів та фонду згуртування (статус депресивності регіону визначається раз на сім років за умови, якщо відповідна територія виробляє менш ніж 75 % ВВП на душу населення від середнього по ЄС). На початку ХХІ ст. (2001 р.) найбільші контрасти мала Велика Британія. Так, на Лондон припадало створюваного ВВП (ЄС – 15 = 100 %) (Inner London) 230 %, а на Корнуел та острови Сіллі 70 % (Cornwall & Isles of Scilly), досить велика регіональна асиметрія притаманна також ФРН (Східна та Західна Німеччина). Проте менш проблематичними щодо нерівномірності розвитку регіонів виглядають «малі» країни Європейського Союзу такі як Люксембург та Данія.

Зберігаються суперечності між західним та східним узбережжями Японії, Північною та Південною Італією, Іль-де-Франс (Центральний регіон) та більшістю інших провінцій Франції, Північною та Південною Канадою тощо.

Таким чином, проблема нерівномірного економічного та соціального розвитку залишається актуальною для багатьох країн-лідерів, а її вирішення натикається на існування двох діалектичних суперечностей: стихійного нагромадження капіталу на окремих територіях та в деяких секторах національних економік, зумовлених глобалізацією світового господарства і наявністю локальних, державних та наднаціональних структур з їх фінансовим механізмом та відповідним інструментарієм, які намагаються пом’якшити процес диференціації територій.

  1. Оцініть позиції країн-лідерів у глобальній економіці.

  2. Охарактеризуйте основні ознаки країн-лідерів.

  3. Які особливості сучасного генезису постіндустріальних країн?

  4. У чому суть явища флоридизації? Як це відбивається на економічному розвиткові країн-лідерів у ХХІ ст.?

  5. Які причини збільшення динаміки руху робочої сили за останні двадцять років?

  6. У чому суть закону нерівномірності економічного та соціаль­ного розвитку країн світу?

  7. Охарактеризуйте суть та значення інноваційно-інвести­ційних локальних моделей економічного зростання країн-лідерів.

  8. Наведіть приклади нерівномірного економічного зростання окремих територій у країнах-лідерах.

  1. Глобалізація і безпека розвитку: Моногр. / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 54—78.

  2. Економіка зарубіжних країн / За ред. А. С. Філіпенка. — К.: Либідь, 1998.

  3. Ломакин В. К. Мировая экономика. — М.: Финансы, 1999. — С. 336—356.

  1. Гутник В., Подколзина И. Евроленд: экономическое раз­витие новой группировки // МЭ и МО. — 1999. — № 8. — С. 86—89.

  2. Кочетов Э. Осознание глобального мира // МЭ и МО. — 2001. — № 5. — С. 71—76.

  3. Скаленко О. Глобальні резерви поступу. — К.: Основи, 2000.

Розділ