logo
NATsIONAL_NIJ_AVIATsIJNIJ_UNIVERSITET

І.1.4. Правовий статус космічних об'єктів

Класифікація космічних об'єктів

Проблеми визначення

У міжнародно-правових документах зустрічаються поняття: «космічний апарат», «космічний корабель», «космічний об'єкт». Як загальне поняття найчастіше використовується термін «космічний об'єкт». При цьому маються на увазі технічні пристрої (апарати), створені людиною і призначені для використання в космічному просторі. Природні космічні об'єкти (наприклад, Місяць, планети, метеорити) охоплюються в міжнародно-правових документах поняттям «небесні тіла».

У чинних міжнародних угодах про космос немає визначення космічного об'єкта. Спроби розробити таке визначення були як у дипломатичній практиці, так і в доктрині.

У ході роботи над Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об'єктами 1972 року, з пропозиціями щодо такого визначення виступали Бельгія, Угорщина, Індія, спільно Австралія і Канада, Польща, Аргентина. Однак загальної згоди (консенсусу) з цього питання досягти не вдалося, і було вирішено не давати такого визначення. З урахуванням попереднього досвіду надалі подібного роду спроби не відновлювалися.

Виключенням із загального правила є два нині не чинні документи, в яких містилося визначення космічного об'єкта. Насамперед, це Конвенція 1962 року про створення Європейської організації з розробки ракет-носіїв (ЕЛДО), у ст. 19 якої космічний об'єкт визначений як апарат, призначений для виведення на орбіту як супутника Землі або іншого небесного тіла, так і для польоту по іншій траєкторії у космічному просторі.

У 1971 році на Всесвітній адміністративній конференції радіозв'язку космічний об'єкт був ототожнений з космічним кораблем і визначений як створений людиною засіб пересування, призначений для запуску за межі основної частини земної атмосфери. У чинних нині Статуті, Конвенції й Адміністративних регламентах Міжнародного союзу електрозв'язку визначення космічного об'єкта вже не міститься.

Питання про визначення космічного об'єкта обговорювалося і в доктрині міжнародного космічного права. В одному з проектів зводу принципів з дослідження і використання космічного простору, космічний корабель, що ототожнювався з космічним об'єктом, визначається як будь-який корабель, здатний до пересування орбітою або в космічному просторі.

В іншій доктрині аналогічний космічному об'єкту термін «космічний апарат» визначається як загальна назва різних технічних пристроїв, призначених для виконання цільових задач у космосі.

При усьому цьому треба підкреслити, що для юристів характерні два основних підходи до визначення космічного об'єкта: функціональний і просторовий.

Прихильники так званого функціонального шляху рішення правових проблем космосу акцентують увагу на характері тяги космічних апаратів і на їхній відмінності в цьому відношенні від повітряних суден, що використовують при польоті властивості повітря. Однак при цьому не враховуються належною мірою перспективи створення аерокосмічних об'єктів, здатних самостійно злітати в космос з поверхні Землі і здійснювати посадку аналогічно повітряним судам.

Прихильники просторового підходу головну увагу акцентують не на характері тяги космічних об'єктів, а на місці їхньої діяльності. Відповідно, основною ознакою таких об'єктів розглядається те, що вони призначені для польоту і діяльності в космічному просторі. У цьому вбачається їхня відмінність від повітряних апаратів, а також від наземних засобів і установок з дослідження космосу.

Деякими юристами висловлюється точка зору, відповідно до якої створений штучний об'єкт, призначений для запуску в космос, але такий, що ще знаходиться на Землі, не є космічним об'єктом. Тут проблема визначення космічного об'єкта підмінюється проблемою поширення на такий об'єкт сфери дії норм міжнародного космічного права.

Космічний об'єкт і право, що визначає його статус

Космічний об'єкт як технічний пристрій (апарат), використання якого регулюється нормами національного права, лише за певних умов (запуску в космічний простір або спорудженні в ньому) стає об'єктом міжнародного космічного права. Саме з моменту запуску космічного об'єкта або спорудження такого об'єкта в космічному просторі, включаючи небесні тіла, виникають пов'язані з ним міжнародні правовідносини, що продовжуються до його приземлення або згоряння при входженні в щільні шари атмосфери.

Відповідно до Конвенції про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року, держави надсилають на ім'я Генерального секретаря ООН інформацію не тільки про запущені космічні об'єкти, але й про об'єкти, що, будучи виведеними на орбіти навколо Землі, більше не знаходяться на цих орбітах. Тим самим наче підтверджується факт припинення міжнародних правовідносин, пов'язаних з польотом конкретного космічного об'єкта.

Як бути, однак, з питанням про міжнародні правовідносини у зв'язку з припиненням функціонування об'єктів, доставлених або споруджених на Місяці та інших небесних тілах?

З огляду на чинні норми міжнародного космічного права сам факт припинення функціонування об'єкта, доставленого або спорудженого на небесному тілі, не впливає на здійснення державою, у реєстр якої занесений цей об'єкт, юрисдикції і контролю над ним і пов'язані з цим міжнародні правовідносини. Недоторканими залишаються і права власності на цей об'єкт.

Чи можна зробити зі сказаного висновок про те, що міжнародні правовідносини, що виникають у зв'язку з доставкою або спорудженням на небесному тілі космічного об'єкта, практично не припиняються? Діючі угоди з космосу відповіді на це питання не дають. Уявляється, що такі міжнародні правовідносини можуть бути припинені. Для цього необхідно, щоб держава реєстрації інформувала Генерального секретаря ООН, а також громадськість і міжнародне наукове співтовариство про ліквідацію такого об'єкта або про відмовлення від своїх суверенних прав на нього.

Подібного роду інформація цілком відповідала б п. 2 ст. VI Конвенції про реєстрацію 1975 року і п. 1 ст. 9 Угоди про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 року.

У першому випадку передбачається, що кожна держава реєстрації може час від часу передавати Генеральному секретареві ООН додаткову інформацію щодо космічного об'єкта, занесеного в її реєстр. У другому випадку говориться про негайне інформування Генерального секретаря ООН державою, що створює на Місяці станцію, про її місце розташування і цілі. Надалі ця держава з інтервалами в один рік повинна інформувати Генерального секретаря також про те, чи продовжується використання цієї станції, і чи змінилися її цілі.

Тимчасові рамки застосування норм міжнародних угод до космічних об'єктів можуть розширюватися при створенні таких об'єктів на міжнародній основі або їхньому приземленні на території іноземної держави, а також у відкритому морі. Як правило, однак, на космічний об'єкт, що змонтований і навіть встановлений для запуску на стартовій площадці космодрому, норми міжнародного космічного права не поширюються.

Відповідно до Конвенції про реєстрацію 1975 року, космічні об'єкти вносяться до реєстру тільки після їхнього запуску на навколоземну або навколосонячну орбіту, чи ще далі в космос. Водночас, геофізичні ракети, незважаючи на те, що їх політ відбувається на висотах орбіт штучних супутників Землі, не реєструються як космічні об'єкти.

Важливе практичне значення має питання про те, чи відносяться до космічних об'єктів і тим самим чи підпадають під сферу дії Конвенції про реєстрацію 1975 року, а також інших міжнародних угод з космосу літальні технічні пристрої (апарати), що, були виведені на навколоземну орбіту і не зробили повного обертання навколо Землі (так званий частково орбітальний політ), повертаються на Землю.

Деякі юристи стверджують, що положення міжнародних угод з космосу поширюються лише на такі літальні технічні пристрої (апарати), що зробили повний цикл обертання навколоземною орбітою.

Саме так вони трактують, зокрема, п. 1 ст. II Конвенції 1975 року, в якому міститься зобов'язання реєстрації космічного об'єкта, що запускається на орбіту навколо Землі або далі в космічний простір. Нерідко при цьому частково орбітальний політ порівнюється із суборбітальним польотом міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), на які положення Конвенції про реєстрацію 1975 року та інші міжнародні угоди з космосу не поширюються.

Для такого порівняння, однак, як у юридичному, так і в технічному відношенні немає серйозних підстав. У юридичному сенсі проліт МБР через космос не вважається забороненим у силу відсутності режиму повної військової нейтралізації космічного простору. Що стосується часткового орбітального польоту космічного об'єкта, то наявність на його борту ядерної зброї виявилося би порушенням встановленої Договором 1967 року заборони розміщувати в космосі ядерну зброю.

У технічному плані об'єкту, що робить частково орбітальний політ, на відміну від МБР, що летить за балістичною траєкторією, надається перша космічна швидкість. Завдяки цьому він виходить на навколоземну орбіту, а для того, щоб спуститися з неї на Землю, ним використовується гальмівний пристрій. Тому такий об'єкт за своєю конструкцією призначений для використання в космосі, і у випадку його запуску він цілком підпадає під сферу дії як Конвенції 1975 року про реєстрацію, як і, до речі, інших міжнародних угод з космосу.

Космічні кораблі багаторазового використання

Поява транспортних космічних кораблів багаторазового використання типу Спейс Шаттл викликала дискусію про їх правову природу. Переважна більшість фахівців сходилися на тому, що при запуску такі кораблі нічим не відрізняються від звичайних космічних об'єктів. Але, на думку окремих юристів, при входженні в щільні шари атмосфери космічні кораблі повинні розглядатися як повітряні літальні апарати, оскільки на цьому етапі польоту ними використовується реакція повітря. Керівництво Національної аеронавтичної адміністрації (космічного агентства) США – НАСА виступило з офіційним роз'ясненням, що спуск із космічної орбіти на Землю Спейс Шаттл у принципі нічим не відрізняється від приземлення звичайного космічного корабля й у цьому сенсі Спейс Шаттл на всіх етапах польоту повинен розглядатися як космічний об'єкт; відповідно, його правовий режим під час спуску та посадки визначається нормами міжнародного космічного права.

Водночас з 1996 року увагу держав-членів Комітету ООН з космосу прикуто до визначення правового статусу аерокосмічних об’єктів. Мова йде про можливе створення в XXI столітті літальних апаратів, здатних самостійно робити польоти «Земля-Космос-Земля» або за балістичною траєкторією «Земля-Земля» з частковим прольотом через космічний простір.

Визначним етапом на шляху створення аерокосмічних об’єктів є успішні дослідні запуски, починаючи з 2003 року, американського космічного корабля Х-43, розробленого на замовлення НАСА американською авіакосмічною фірмою «Orbital Sciences Corporation»8.

Бомбардувальник Б-52 піднімає космічний корабель Х-43 з ракетоносієм ПЕГАС на висоту близько 10 км. Звідти Х-43 зазначеним РН виводиться на висоту 30 км. Після цього включається власний двигун Х-43 і виводить його на розрахункову навколоземну орбіту. Удосконалені гіперзвукові двигуни Х-43 надають літальному апаратові швидкість, достатню для подолання сили земного тяжіння і виходу в космос. Цим практично започатковано створення аерокосмічних об’єктів подвійного призначення.

У 2004 році пройшли два успішні пілотовані польоти космічного корабля «SpaceShipOne» американської приватної компанії «Virgin Galactiс» для комерційних місій в космічний простір.

КК «SpaceShipOne» представляє собою ракетоплан — літак з ракетним двигуном. Він піднімався в повітря за допомогою літака «White Knight», під днищем якого був закріплений, а на висоті 20 км відділявся і запускав власний гіперзвуковий двигун. Після підйому до ста кілометрів над поверхнею Землі двигун вимикався, і корабель спускався на землю на власних крилах.

Сьогодні на черзі – випробувальні польоти «SpaceShipTwo», що є наступним кроком компанії «Virgin Galactic». в планах компанії комерційна експлуатація цього аерокосмічного літака з 6-10 пасажирами (космічними туристами) і двома пілотами на борту має бути започаткована вже з 2010 року9.

Отже, створення і подальша експлуатація таких кораблів подвійного призначення, здатних у залежності від поставленої мети робити космічні або повітряні польоти, потребує, на думку юристів, додаткової правової регламентації як у міжнародному космічному праві, так і в повітряному праві. Тим більше, що використання цих транспортних засобів із зазначеною вище метою ставить на порядок денний також нагальну необхідність унормування відносин з новими «дійовими особами» світового космічного ринку – космічними туристами, адже на останніх як на фізичних осіб не розповсюджується дія норм міжнародного публічного права, галуззю якого є МКП.

Складові частини космічного об'єкта

У Конвенції про реєстрацію 1975 року (ст. I) услід за Договором про космос 1967 року (ст. VII і VIII) і Конвенцією про відповідальність 1972 року (ст. I) говориться про космічні об'єкти та їх «складові частини».

Під поняттям «складова частина» космічного об'єкта в угодах про космос розуміють апаратуру, джерело енергії і все устаткування, необхідні для нормального функціонування цього об'єкта, що відокремилися від останнього, а також залишки такого об'єкта, що розпався. Крім того, у Конвенції 1975 року, так само як і в Конвенції 1972 року у поняття «космічний об'єкт» включаються «засоби його доставки і його частини».

Окремі фахівці з МКП вважають, однак, що під «складовими елементами» космічного об'єкта розуміють тільки такі відокремлені від нього частини, як модуль космічної станції або ступені ракети-носія. За цією доктриною зазначеним поняттям не повинні охоплюватися встановлені в космічному об'єкті до його запуску компоненти (антени, сонячні батареї, телекамери і т.д.).

Було б, однак, досить сумнівно намагатися знайти розходження між «складеними» і «не складеними» частинами космічного об'єкта. Тим самим будь-яка частина як самого космічного об'єкта, так і засоби його доставки повинні розглядатися як космічний об'єкт. При нанесенні шкоди уламком КА або РН, що впав на Землю, є безглуздою сама постановка питання про те, чи є цей уламок «складовою» або «не складовою» частиною космічного об'єкта.

Відповідальність за шкоду виникає при падінні і нанесенні шкоди будь-якого уламку без винятку.

У зв'язку зі створенням Міжнародної космічної станції перед державами-учасницями виникла дилема: вважати міжнародну космічну станцію космічним об'єктом, а її елементи «складовими частинами» цього об'єкта або розглядати її як сукупність різних космічних об'єктів, що підлягають окремій реєстрації.

Питання було вирішено в Угоді про міжнародну космічну станцію, підписаній у Вашингтоні 29 січня 1998 року урядами Канади, одинадцяти держав-членів Європейського космічного агентства, Японії, Росії та США. Згідно зі ст. 5 цієї Угоди кожний партнер реєструє як космічні об'єкти надані їм орбітальні елементи.

З питанням про «складові частини» космічних об'єктів або частини засобів їхньої доставки безпосередньо пов'язана проблема юридичної природи космічного сміття.

Космічне сміття – порівняно нове поняття для міжнародного права, і означає залишки космічних об’єктів або частини засобів їхньої доставки, які створюють перешкоди для практичної космонавтики та астрономії.

Тут необхідно зауважити, що визначення поняття «космічне сміття» на сьогодні є досить проблемним. У ході обговорення цього питання в Науково-технічному підкомітеті КВКП, починаючи з середини 90-х рр., було запропоновано кілька визначень космічного сміття, найбільш вдалими з наукової точки зору були два наступні. В першому зазначалося, що мова повинна йти про не функціонуючий штучний космічний об’єкт, включаючи його фрагменти і частини, нездатний відновити свою діяльність. За іншим космічне сміття визначається як всі антропогенні об’єкти, включаючи їх фрагменти та елементи, що знаходиться на навколоземній орбіті або повертається в атмосферу, і які не є функціональними. При цьому немає значення, чи є можливість здійснити ідентифікацію власника цих об’єктів, чи ні.

Серед юристів існують два підходи до питання про юридичну природу космічного сміття. Окремі юристи вважають, що таке сміття не повинне розглядатися як космічні об’єкти або їх частини. Це означає, що космічний об’єкт, який вийшов з ладу або з-під контролю, а також розпався в результаті вибуху на уламки, не повинен розглядатися як космічний об’єкт або його частини. Тим самим будь-яка шкода, заподіяна таким космічним сміттям, виявиться поза сферою дії Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року.

Більшість юристів вважають, однак, що космічне сміття має охоплюватися поняттям космічних об’єктів та їх складових частин.

Незважаючи на різні підходи до природи та юридичного статусу космічного сміття з часу опублікування Комітетом ООН з космосу своєї першої Технічної доповіді з космічного сміття у 1999 році склалося загальне розуміння того, що засмічення космічного простору створює небезпеку для космічних апаратів, які знаходяться на навколоземній орбіті.

Тому, починаючи з 2000 року (див. Док. ООН А/55/20, ч. В, р. 7, п.104-111) за згодою КВКП до порядку денного Науково-технічного підкомітету включено доповіді Міжагентського комітету з космічного сміття (МККС) з викладенням практичних методів зменшення засмічення космічного простору. Тоді ж було розпочато за участю експертів МККС і МАА системні дослідження проблем видалення космічного сміття з навколоземного простору.

Результатом цієї роботи було оприлюднення на сесії 2001 року Науково-технічного підкомітету Керівних принципів з протидії утворення космічного сміття, розробленого МККС.

Класифікація космічних об’єктів

Утвердження в міжнародній договірній практиці терміну «космічний об’єкт», що охоплює всі різновиди технічних пристроїв (апаратів) і конструкцій, призначених для використання в космічному просторі, усунуло велику термінологічну плутанину, що донедавна існувала в цьому питанні і створювала визначені труднощі на шляху подальшого прогресивного розвитку міжнародного космічного права. Тепер, коли ці термінологічні труднощі усунуті, представляється цілком своєчасною постановка питання про класифікацію космічних об’єктів.

У цілому всі космічні об’єкти поділяються на дві основні групи: автоматичні та пілотовані.

Залежно від місця діяльності обидві групи космічних об’єктів, у свою чергу, поділяються на навколоземні орбітальні і міжпланетні.

У чинному міжнародному космічному праві, на відміну від міжнародного повітряного або морського права, космічні об’єкти військового призначення не виділяються в особливу правову категорію. У цьому виявляється специфічна особливість міжнародного космічного права в порівнянні з міжнародним морським і повітряним правом, в яких, відповідно, військові кораблі і військові літаки користуються особливим правовим режимом, відмінним від правового режиму торговельних судів і літаків цивільної авіації.

Найбільш чітке розмежування автоматичних і пілотованих космічних об’єктів проведено в Угоді про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір 1968 року. Особливістю пілотованих космічних об’єктів є специфіка їх міжнародно-правового статусу.

Розглядаючи міжнародно-правові аспекти функціонування пілотованих космічних об’єктів у залежності від цільового призначення і місця діяльності представляється можливим розрізняти три різновиди таких об’єктів: космічні кораблі, населені орбітальні станції, населені станції на небесних тілах.

Розвиток космонавтики зажадав виділення в особливий різновид навколоземних населених космічних станцій (ННКС). Ці останні відрізняються від космічного корабля трьома основними ознаками: 1) тривалим періодом активного функціонування; 2) наявністю або можливістю наявності періодично змінюваного екіпажу і транспортної системи матеріально-технічного постачання та обслуговування; 3) широким колом задач, що можуть вирішуватися екіпажем за допомогою апаратури ННКС і космічних засобів, що входять до складу станції. До такого виду космічних об’єктів відносилися орбітальні станції МИР і САЛЮТ, діюча на орбіті Землі Міжнародна космічна станція (МКС) та аналогічні космічні конструкції майбутнього.

Залежно від місця діяльності вважається доцільним із загальної категорії пілотованих космічних об’єктів виділити станції на Місяці та інших небесних тілах. За своїми ознаками вони близькі до ННКС. Оскільки для цих та інших характерний тривалий період роботи персоналу як на самій станції, так і поза нею, стосовно цих станцій більш доцільно говорити не про пілотування, а про заселеність. Відповідно, їх доцільно іменувати «населені орбітальні станції» і «населені станції на Місяці та інших небесних тілах».

Таким чином, на сучасному етапі космонавтики можна говорити про три основні види пілотованих космічних об’єктів: пілотовані кораблі, населені орбітальні станції, населені станції на небесних тілах.

Що стосується двох останніх видів пілотованих космічних об'єктів, то в міру їхнього використання ймовірно виникне цілий «букет» питань, що, у свою чергу, потребуватиме спеціального міжнародно-правового врегулювання.

У майбутньому із започаткуванням експлуатації природних ресурсів Місяця і використанням неземного матеріалу для спорудження населених станцій можуть виникнути складності через необхідність (або неможливість) поширення основних космічних угод на подібного роду діяльність.

Реєстрація космічних об’єктів

Розумна та упорядкована космічна діяльність держав потребує систематичного обліку зроблених запусків та інформації про них від усіх держав в інтересах сприяння розвитку міжнародного співробітництва в галузі освоєння космічного простору. У цьому – головне призначення реєстрації космічних об’єктів.

Водночас, варто розрізняти реєстрацію національну і міжнародну. Коли дані про запущений космічний об’єкт заносяться Генеральним секретарем ООН до реєстру Організації Об’єднаних Націй, ми маємо справу з міжнародною реєстрацією.

Реєстрація об’єктів, що запускаються в космічний простір, регулюється Конвенцією про реєстрацію 1975 року. На початок 2007 року понад 40 держав стали сторонами Конвенції, чотири держави підписали її та одна міжнародна організація (Європейське космічне агентство) заявила про прийняття прав і обов’язків за Конвенцією.

Розробка і прийняття Конвенції про реєстрацію випливали з необхідності конкретизувати і розвивати принципи, сформульовані в резолюції ГА ООН 1721 (XVI)B від 20 грудня 1961 року і ст. VIII Договору про космос 1967 року.

Резолюція 1721 передбачала наступну систему міжнародної реєстрації космічних об’єктів:

У ст. VIII Договору про космос 1967 року говориться лише про національну реєстрацію космічних об’єктів, запущених у космічний простір. При цьому нічого не сказано про запровадження міжнародної реєстрації на додаток до реєстрів окремих держав.

Конвенція про реєстрацію 1975 року закріпила сталу практику міжнародної реєстрації, додавши їй юридично обов’язковий характер. У преамбулі Конвенції як про основну мету її укладення говориться про бажання держав-учасниць заснувати на обов’язковій основі централізований реєстр запущених у космічний простір об’єктів, що має вести Генеральний секретар ООН.

Конвенція встановлює мінімальний обсяг інформації про об’єкти, що повідомляється державами в ООН, а також регулює деякі інші питання, пов’язані з реєстрацією космічних об’єктів.

Відповідно до Конвенції, держава реєстрації повинна повідомити: назву держави, що запускає, або держав; відповідне позначення космічного об’єкта або його реєстраційний номер, дату, територію або місце запуску, основні параметри орбіти, включаючи період обертання, нахилення, апогей і перигей, а також указівку на загальне призначення космічного об’єкта. Ця інформація повинна подаватися в найближчий практично здійсненний термін, тобто, Конвенція не встановлює наперед сформульованих вимог щодо часу надання інформації; це доручається визначити самій державі реєстрації.

Дані повідомляються державами листами на ім’я Генерального секретаря ООН і заносяться до централізованого реєстру, що ведеться Управлінням ООН з питань космічного простору. Копії листів, отриманих Генеральним секретарем ООН, розсилаються всім членам ООН.

Починаючи з 14 квітня 1977 року отримувана інформація поширювалася в серії документів ООН під символом ST/59/SER.E/...

Крім цього, Секретаріат ООН публікує спеціальну серію інформаційних повідомлень, що надається державам, щодо запровадження національних реєстрів запущених космічних об’єктів.

В Україні такий реєстр запроваджено і супроводжується на цей час Національним космічним агентством України (НКАУ). Цим же центральним органом виконавчої влади на Генерального секретаря ООН надається інформація про космічні об’єкти, що запускаються Україною.

Конвенцією про реєстрацію встановлено, що при запуску космічного об’єкта декількома запускаючими державами вони спільно визначають, яка з них зареєструє цей об’єкт (п. 2 ст. II Конвенції).

Запроваджена Конвенцією 1975 року обов’язкова система реєстрації об’єктів, що запускаються в космічний простір, сприяє їх ідентифікації та полегшує застосування і подальший розвиток галузі міжнародного права, що регулює дослідження та використання космічного простору — МКП. Іншими словами, головною метою реєстрації є фіксація правового зв’язку між об’єктом, запущеним у космічний простір, і державою, що запускає, і у реєстр якої об’єкт занесений для збереження юрисдикції і контролю цієї держави над таким об’єктом.

Водночас, це має значення для встановлення, яка держава або міжнародна організація несуть відповідальність за космічну діяльність, в якій використано конкретний космічний об’єкт, і можливу відповідальність за збиток, заподіяний таким об’єктом.

Держави, що запускають, можуть укласти між собою угоду з питань про юрисдикцію і контроль над космічним об’єктом і будь-яким його екіпажем. Відповідно до такої угоди космічний об’єкт може бути зареєстрований в одній державі, а контроль і юрисдикцію над ним і будь-яким його екіпажем буде здійснювати інша держава. Конвенція про реєстрацію 1975 року розглядається як така, що може бути застосована до будь-якої міжнародної міжурядової організації, що здійснює космічну діяльність, якщо ця організація заявляє, що вона приймає на себе права й обов’язки, передбачені цією Конвенцією, і якщо більшість держав - членів цієї організації є державами — учасницями Конвенції і Договору про космос 1967 року (п. 1 ст. VII).

Конвенція допускає запровадження міжнародною міжурядовою організацією власної реєстрації запущених нею космічних об’єктів або передачу таких функцій одній з держав-членів. У випадку запровадження міжнародною організацією власного реєстру між державами-членами такої організації повинна бути досягнута домовленість про те, яка з них буде здійснювати контроль і юрисдикцію над космічними об’єктами, запущеними організацією, оскільки сама організація не може бути наділена такими правами. Як приклад, можна згадати Європейське космічне агентство (ЄКА), що виступає від імені 11 держав-членів ЄКА у меморандумі з НАСА про створення міжнародної космічної станції.

однак, ЄКА як партнер, запускаючи європейський модуль станції, повинне буде зареєструвати цей модуль, у той час як юрисдикція над модулем і над громадянами європейських країн у складі екіпажу космічної станції буде здійснюватися Францією.

Конвенція передбачає, що держава, що запускає, може час від часу передавати додаткову інформацію (п. 2 ст. IV), а також повідомляти Генерального секретаря ООН у максимально можливій мірі й у найближчий практично здійсненний термін про космічні об’єкти, щодо яких вона раніше надала інформацію і які, будучи виведеними на орбіту навколо Землі, більше не знаходяться на цій орбіті (п. 3 ст. IV).

Коли на космічний об’єкт, що запускається на орбіту навколо Землі або далі в космічний простір, нанесені відповідні позначення або реєстраційний номер або те й інше, держава реєстрації повідомляє Генерального секретаря ООН про цей факт при наданні інформації про космічний об’єкт. У цьому випадку Генеральний секретар ООН заносить це повідомлення в реєстр (ст. V). Таким чином, Конвенція передбачає можливість добровільного маркування й у той самий час вимагає обов’язкового інформування про це Генерального секретаря ООН.

Якщо держава-учасник Конвенції не в змозі розпізнати космічний об’єкт, який заподіяв йому чи його фізичній або юридичній особі збиток або який може мати небезпечний чи шкідливий характер, інші держави-учасниці, включаючи, зокрема, держави, що володіють засобами спостереження за космічними об’єктами та їх супроводу, відповідають у максимально можливій мірі на отримане від цієї держави-учасниці або подане від її імені через Генерального секретаря ООН прохання про допомогу в ідентифікації об’єкта.

Ця допомога повинна надаватися на справедливих і розумних умовах, причому держава-учасниця, що звертається з відповідним проханням, представляє інформацію про час, характер і обставини подій, що слугували підставою для цього прохання. Конкретні умови надання допомоги є предметом угоди між зацікавленими сторонами (ст. IV).

Стосовно можливості перегляду Конвенції про реєстрацію 1975 року треба зазначити, що відповідне питання мало бути включене до попереднього порядку денного ГА ООН через десять років після набуття чинності цієї Конвенції для того, щоб на основі досвіду застосування зазначеної Конвенції розглянути питання про необхідність змін. Однак, у будь-який час через п’ять років після набуття чинності Конвенцією про реєстрацію на прохання однієї третини держав-учасниць Конвенції і за згодою більшості з них скликається конференція держав-учасниць з метою перегляду чинної Конвенції. При такому перегляді Конвенції про реєстрацію обов’язково буде прийматися до уваги прогрес у розвитку космічної техніки, включаючи досягнення, що мають відношення до ідентифікації космічних об’єктів.

У 1986 році, через десять років після набуття Конвенцією про реєстрацію 1975 року чинності, питання про її перегляд розглядалося на сесії ГА ООН. Однак дискусія з цього питання не призвела до жодних змін Конвенції. ГА ООН у своїй резолюції 41/66 від 3 грудня 1986 року підтвердила значення Конвенції та закликала держави і міжнародні організації приєднатися до неї. У 1987 році Генеральним секретарем ООН була підготовлена доповідь про застосування Конвенції про реєстрацію об’єктів, запущених у космічний простір. У 1998 році 20 європейських держав-членів ЄКА і такі, що підписали з Агентством угоди про співробітництво, виступили з ініціативою включення до порядку денного Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу нового пункту, озаглавленого «Удосконалення Конвенції про реєстрацію». У представленому спільному робочому документі пропонувався план трирічного, починаючи з 2000 року, обговорення пропозицій щодо вдосконалення, що повинні завершитися прийняттям додатка до Конвенції про реєстрацію.

Конвенція 1975 року не встановлює особливого порядку реєстрації для окремих видів космічних об’єктів.

В юридичній літературі вказується на необхідність враховувати специфіку національної реєстрації станцій, що складаються з окремих блоків, що можуть здійснювати політ самостійно або в зістикованому стані. До цього варто додати, що невід’ємними компонентами орбітальних станцій є транспортні космічні кораблі, що роблять підліт до них.

Окремі блоки космічної станції, здатні самостійно існувати на навколоземній орбіті, так само як і транспортні космічні кораблі, що підлітають до неї, підлягають національній реєстрації. Варто мати на увазі, що реєстрація космічних об’єктів (національна і міжнародна) істотно відрізняється від реєстрації морських і повітряних суден.

Якщо національна реєстрація морських і повітряних суден провадиться, насамперед, з метою можливості їх розпізнання (ідентифікації), то стосовно космічних об’єктів така необхідність виникає лише у виняткових випадках (змушена посадка на іноземній території, шкода, заподіяна космічним об’єктом на іноземній території). При цьому розпізнання (ідентифікація) здійснюється не стільки за допомогою реєстраційних даних, скільки шляхом використання національних наземних засобів спостереження і контролю за космічними об’єктами.

Крім цього, варто мати на увазі також істотне розходження в самому підході до зовнішніх реєстраційних і розпізнавальних знаків. Справа в тому, що використання спеціальних розпізнавальних пластин для маркірування космічних об’єктів призвело б до збільшення ваги об’єкта, а також до збільшення кількості частин об’єкта, що падають на землю і здатних завдати шкоди. Крім того, під час польоту космічного об’єкта навколоземною орбітою зовнішнє маркірування на його борту практично неможливо було б розпізнати з поверхні Землі, а при його поверненні на Землю таке маркірування згоріло б у щільних шарах атмосфери. Водночас реєстраційні та розпізнавальні знаки, що наносяться на морські та повітряні судна, цілком можна розрізняти неозброєним оком або за допомогою найпростіших оптичних засобів.

Рятування та повернення космічних об’єктів

Договір про космос 1967 року встановлює, що права власності на космічні об’єкти залишаються недоторканими під час їхнього перебування в космічному просторі або після повернення на Землю. Такі об’єкти або їхні складові частини, виявлені за межами держави, у реєстр якої вони занесені, повинні бути повернуті цій державі. При цьому така держава повинна за вимогою представити до (для) повернення розпізнавальні дані (ст. VIII).

В Угоді про рятування 1968 року міститься детальний виклад прав і обов’язків сторін на випадок виявлення космічного об’єкта або його складових частин іноземною державою на своїй території або за її межами (ст. 5).

Насамперед, держава, що знайшла космічний об’єкт, зобов’язана проінформувати про це владу, що здійснила запуск, і Генерального секретаря ООН (п. 1 ст. 5). Проведення операцій з рятування космічного об’єкта державою, що його знайшла, обумовлено проханням влади, що здійснила запуск, і потребою надання їй допомоги з боку першої.

Стосовно держави, що знайшла космічний об’єкт, то вона приймає лише такі міри, які вважає «практично здійсненними». Прохання з боку зацікавленої держави покликані свідчити, що космічний об’єкт або його складові частини, які впали на Землю, становлять науковий інтерес або цінність для сторони, що їх запустила. На відміну від зобов’язання безумовного повернення членів екіпажу космічного об’єкту, процедура повернення самого космічного об’єкта або його складових частин, виявлених за межами держав, що здійснили запуск, обумовлена: а) проханням влади, що здійснила запуск, і б) наданням розпізнавальних даних, що доводять приналежність об’єкта.

Обов’язок повернути космічний об’єкт буде виконаний не тільки тоді, коли об’єкт практично буде переданий зацікавленій стороні, але й у випадку надання цього об’єкта в розпорядження представників відповідної влади. Деякі юристи пов’язують питання повернення космічних об’єктів, які аварійно приземлилися, з проханням зняти з орбіти космічний об’єкт з вичерпаним терміном функціонування або такий, що вийшов з ладу, і повернути його за призначенням.

В Угоді 1968 року встановлено особливу процедуру стосовно небезпечних або шкідливих за своїм характером об’єктів чи їх складових частин, виявлених на території іншої держави або врятованих нею в будь-якому іншому місці. У подібній ситуації влада держави або міжнародна організація, що здійснили запуск, мають бути сповіщені про факт знахідки. Після цього запускаюча держава (або міжнародна організація) негайно вживає ефективних заходів під керівництвом і контролем держави, яка виявила космічний об’єкт, для усунення можливої небезпеки заподіяння шкоди. У 1978 році влада Канади після виявлення на своїй території часток ядерного реактора радянського супутника, що розпався, зволіли звернутися по допомогу до США. Але це вже окрема розмова про стосунки між державами в роки «холодної» війни.

Угода 1968 року передбачає відшкодування витрат, понесених державою при виконанні зобов’язань з виявлення і повернення космічного об’єкта або його складових частин. Витрати покриваються владою, яка здійснила запуск, за умови, що заходи з рятування і повернення об’єкта були розпочаті на її прохання (п. 5 ст. 5).

Запуск космічних об’єктів. Запускаюча держава

Запуск космічного об’єкта означає початкову стадію польоту космічного об’єкта, у ході якої забезпечується його виведення в задану точку космічного простору.

Включення запалювання, що ініціює роботу двигунів для старту, розглядається як початок запуску. Запуск триває до виходу об’єкта на заплановану космічну орбіту. Під орбітою космічного об’єкта мається на увазі траєкторія, по якій космічний об’єкт обертається навколо Землі або іншого небесного тіла. Кожна орбіта космічного корабля характеризується показниками висоти – апогею і перигею, нахилом площини орбіти до площини екватора в градусах. Орбіти поділяються на навколоземні (геоцентричні) і навколопланетні. Залежно від нахилу орбіти можуть бути екваторіальними, полярними або похилими.

Поняття «запуск космічного об’єкта» включає також спробу його запуску. Спробою запуску вважається як нетривала робота двигунів ракети на старті, так і політ за траєкторією, що не забезпечує виведення космічного об’єкта в розрахункову точку космічного простору.

Запуск космічного об’єкта – найбільш відповідальний етап космічного польоту не тільки в технічному плані, але й у міжнародно-правовому. Насамперед, момент запуску космічного об’єкта збігається з моментом поширення на нього норм міжнародного космічного права. Ця стадія польоту звичайно страхується особливим типом поліса. Страхувальник покриває полісом можливий збиток з моменту запуску двигунів першого ступеня ракети-носія до виведення космічного об’єкта на заплановану орбіту в стані, придатному для нормального функціонування. Такий стан звичайно засвідчується особливим сертифікатом через шість місяців з моменту запуску. Під час запуску розмір страхових премій складає від 14 до 25% застрахованого майна, у той час як страхування супутника на орбіті – 1,5...2,5% на рік від застрахованої вартості космічного об’єкта.

У 1990 році спільно Інститутом держави і права АН СРСР (нині Російська академія наук), Інститутом повітряного і космічного права Кельнського університету (ФРН) і Центром досліджень і вивчення космічного права та політики Університету Міссісіпі (США) був розроблений проект Конвенції про пілотовані космічні польоти. Цей проект був представлений на засіданні Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу. У ст. I згаданого проекту пропонувалося початком пілотованого космічного польоту вважати посадку в космічний корабель. Тим самим у цьому проекті пусковий етап запуску розширювався за рахунок передпускового періоду підготовки до запуску, що включає момент завершення складання космічного об’єкта, його транспортування, установку на стартовій площадці, стикування з ракетою-носієм, заправлення паливом, перевірку функціонування апаратури і лише після цього – посадку космонавтів.

Один із розробників проекту Конвенції, американський юрист С. Горов проте вважав, що з погляду lex lata «запуск» космічного об’єкта, а не «посадка космонавтів» і «закриття дверей» розглядається як момент, з якого космічний об’єкт виявляється в сфері дії норм міжнародного космічного права і насамперед Конвенції 1972 року про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об’єктами.

У міжнародному космічному праві розрізняють чотири категорії держав, що безпосередньо беруть участь у запуску космічного об’єкта:

а) держави, що здійснюють запуск космічного об’єкта;

б) держави, що організують запуск космічного об’єкта;

в) держави, з території яких здійснюється запуск космічного об’єкта;

г) держави, з установок яких здійснюється запуск космічного об’єкта.

Усі перераховані категорії держав іменуються запускаючими державами і згадуються в ст. VII Договору про космос 1967 року (хоча сам термін «запускаюча держава» не використовується), у ст. 1 Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року та в ст. I Конвенції про реєстрацію 1975 року.

Стосовно першої категорії (держава, що здійснює запуск космічного об’єкта) термін «запуск» включає спробу запуску, яку варто відрізняти від підготовки до (або організації) запуску.

Прикладом організації запуску може бути ситуація, коли одна держава, що володіє супутником або іншим корисним навантаженням, просить іншу державу здійснити запуск. Таким прикладом можна вважати спільний запуск у 1996 році Україною та Російською Федерацією першого українського ШСЗ «Січ-1». У цьому випадку перша держава (Україна) розглядалася як держава, що організує запуск космічного об’єкта, друга (РФ) – як держава, що здійснює запуск.

Свого часу приватна компанія «Отраг», зареєстрована у ФРН, і з основним місцем перебування в ній, зайнялася складанням і запуском ракет із приватних ракетних площадок у Заїрі та Лівії. Незважаючи на прагнення західнонімецького уряду відмежуватися від зв’язків з цією компанією, ФРН розглядалася як запускаюча держава.

Нерідко приватна компанія організує запуск свого супутника за допомогою ракети іноземної приватної компанії. Прикладом може слугувати замовлення російською приватною компанією «НТВ-плюс» супутника зв’язку Бонум-1, створеного американською приватною компанією «Хьюз» і запущеного на ГСО 23 листопада 1998 року американською корпорацією (приватною компанією) «Боїнг». У цьому випадку Росія повинна розглядатися як держава, що організує запуск, а США – як держава, з території якої був здійснений запуск, тобто з погляду можливої відповідальності перед третьою стороною обидві держави є запускаючими, солідарно відповідальними на випадок шкоди, заподіяної космічним об’єктом третій стороні.

В останні роки серед закордонних юристів спостерігається тенденція заперечувати можливість збереження статусу «запускаючої держави» за державою при запуску космічного об’єкта її приватною компанією навіть за умови визнання національної приналежності цієї компанії. Разом з тим продаж космічного об’єкта однієї держави іншій не може розглядатися як «організація» запуску.

У ході розробки Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року обговорювалося питання про те, чи має бути відповідальність держави, «з території або установок якої здійснюється запуск космічного об’єкта», вторинною стосовно відповідальності держави, «яка здійснює або організує запуск космічного об’єкта». У підсумку були визнані рівні права й обов’язки за всіма державами, що запускають, як учасниками спільного запуску.

Категорія держави, що запускає, з території або територіальних вод якої здійснено запуск космічного об’єкта, не викликає питань. Природно, до цієї категорії не можуть бути віднесені запуски, зроблені у відкритому морі. Запуск з борту корабля у відкритому морі вважається запуском з установок, а держава, під юрисдикцію якої судно підпадає, вважається запускаючою державою.

Зазвичай установки для запуску знаходяться на території тієї самої держави, що здійснює запуск (наприклад, в Російській Федерації – космодроми у Плесецьку і Вільному). Якщо установка споруджується в іншій державі, то обидві держави можуть набути статусу запускаючих держав (наприклад, запуск космічного об’єкта Російською Федерацією з космодрома Байконур у Казахстані або проект з використання українських РН «Циклон-4» з космодрому в Алкантара в Бразилії).

На певному етапі розвитку засобів запуску, створення нового покоління аерокосмічних об’єктів передбачається проводити запуски в космос корисних навантажень за допомогою таких об’єктів з борту повітряних суден типу українських АНТ-225 «Мрія» або американських Б-52 у польоті. Тлумачення таких запусків юристами досить різне.

На думку одних юристів, зліт літака може розглядатися як початок космічного запуску, а держава, з території якої такий зліт проведений, буде запускаючою державою.

Інші юристи вважають, що запуск космічного об’єкта з борту літака необхідно прирівняти до запуску з «установки». Держава, в якій такий літак зареєстрований, і буде розглядатися як запускаюча держава.

Більш логічним, однак, виходити з того, що оскільки національний повітряний простір є територією держави, то запуск із борту літака в межах цього повітряного простору може бути прирівняний до запуску космічного об’єкта з території держави незалежно від того, з аеродрому якої держави літак злетів і в якій державі він зареєстрований. Тобто, держава, у межах повітряного простору якої був здійснено запуск, повинна розглядатися як запускаюча держава.

Типовою є ситуація, коли в запуску космічного об’єкта беруть участь декілька запускаючих держав. Так, 20 листопада 1998 р. з космодрому Байконур, орендованого Росією в Казахстані, був запущений у космос російською ракетою Протон 25-тонний російський модуль ЗОРЯ – перший сегмент Міжнародної космічної станції. Практично ситуація є такою, що з території Казахстану запущено космічний об’єкт Російської Федерації. Тим самим за чинним міжнародним космічним правом як Російська Федерація, так і Казахстан (незважаючи на те, що останній на той час не підписав жодного з універсальних договорів з космосу) мали статус «запускаючих держав» з усіма наслідками, що з цього випливають.

На практиці запуск космічного об’єкта може здійснюватися неурядовою організацією, однак, відповідальність буде покладатися на одну з держав, що входять до складу цієї організації або здійснюють юрисдикцію над членами цієї організації та можуть бути ідентифіковані відповідно до ст. VIІ Договору про космос 1967 р. або п. а) ст. І Конвенції про реєстрацію 1975 р.

Як приклад можна послатися на створену підприємствами України, Норвегії, Росії та США у 1998 році транснаціональну компанію «Сі Лонч» («Морський старт») для запуску в космос супутників українськими РН Зеніт з океанської платформи. Морський плавучий космодром складається зі стартової платформи «Одіссей» і складально-командного судна «Сі Лонч». запускаючими державами відповідно до норм МКП є Україна, Норвегія, РФ, США.

У зв’язку з активізацією приватнопідприємницької діяльності із запуску космічних об’єктів варто мати на увазі положення ст. VI Договору про космос 1967 року, відповідно до якого діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, повинна провадитися з дозволу і під постійним спостереженням відповідної держави-учасниці Договору.

До сказаного варто додати, що запускаюча держава несе міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічним об’єктом. У зв’язку з цим постає питання про те, хто є запускаючою державою у випадку приватнопідприємницької діяльності компанії «Сі Лонч» із запуску космічних об’єктів з океанської платформи.

Оскільки компанія «Сі Лонч» зареєстрована на Кайманових островах, що є колонією Великої Британії, то Велику Британію з повною підставою можна вважати запускаючою державою. Питання про поширення закону Великої Британії про космічний простір 1986 року, що регулює приватнопідприємницьку діяльність із запуску космічних об’єктів, на Кайманові острови є внутрішньою справою Великої Британії, що не впливає на її міжнародно-правовий статус запускаючої держави.

Оскільки стартова платформа «Одіссей» і складально-командне судно «Сі Лонч» плавають під прапором Панами, то остання також формально є запускаючою державою.

Під запускаючою державою може розумітися також будь-яка міжнародна міжурядова організація, що здійснює космічну діяльність, якщо ця організація заявляє, що вона бере на себе права й обов’язки, передбачені Конвенцією про міжнародну відповідальність 1972 року, і якщо більшість держав-членів цієї організації є учасниками Конвенції та Договору про космос 1967 року.

З такими заявами на сьогоднішній день виступили тільки дві міжнародні міжурядові організації: Європейське космічне агентство і Європейська організація супутникового зв’язку ЄВТЕЛСАТ.

Завдання для самоперевірки та контролю засвоєння знань

1. Ознайомтесь з рекомендованою до цієї теми літературою.

2. Сформулюйте поняття «космічний об’єкт» і порівняйте з визначенням «об’єкт космічної діяльності» із Закону України «Про космічну діяльність».

3. Охарактеризуйте основні правові наслідки акту реєстрації космічного об’єкта.

4. Систематизуйте основні проблеми МКП із визначенням «запускаюча держава» при новітніх системах запуску.

підсумки

Необхідно зрозуміти:

1. Космічний об’єкт як технічний пристрій (апарат), використання якого регулюється нормами національного права, лише за певних умов (запуску в космічний простір або спорудженні в ньому) стає об’єктом міжнародного космічного права.

2. Під поняттям «складова частина» космічного об’єкта в угодах про космос розуміють апаратуру, джерело енергії і все устаткування, необхідне для нормального функціонування зазначеного об’єкта, що відокремилися від цього об’єкта, а також залишки космічного об’єкта, що розпався..

3. космічне сміття – не функціонуючий штучний космічний об’єкт, включаючи його фрагменти і частини, нездатний відновити свою діяльність.

4. У діючому міжнародному космічному праві космічні об’єкти військового призначення не виділяються в особливу правову категорію. У цьому виявляється специфічна особливість міжнародного космічного права в порівнянні з міжнародним морським і повітряним правом, в яких, відповідно, військові кораблі і військові літаки користуються особливим правовим режимом, відмінним від правового режиму торговельних судів і літаків цивільної авіації.

Слід запам’ятати:

1. Саме з моменту запуску космічного об’єкта або спорудження такого об’єкта в космічному просторі, включаючи небесні тіла, виникають пов’язані з ним міжнародні правовідносини, що продовжуються до його приземлення або згоряння при входженні в щільні шари атмосфери.

2. головною метою реєстрації космічного об’єкта є фіксація правового зв’язку між об’єктом, запущеним у космічний простір, і державою, що запускає, у реєстр якої об’єкт занесений для збереження юрисдикції і контролю цієї держави над таким об’єктом.

3. Реєстрація космічного об’єкта має значення для встановлення, яка держава або міжнародна організація несуть відповідальність за конкретну космічну діяльність і можливу відповідальність за збиток, заподіяний таким об’єктом.

4. При запуску космічного об’єкта декількома запускаючими державами вони спільно визначають, яка з них зареєструє цей об’єкт. Держави, що запускають, мають укласти між собою угоду з питань про юрисдикцію та контроль над космічним об’єктом і будь-яким його екіпажем.

5. У зв’язку зі створенням Міжнародної космічної станції перед державами-учасницями виникла дилема: вважати МКС космічним об’єктом, а її елементи «складовими частинами» цього об’єкта або розглядати її як сукупність різних космічних об’єктів, що підлягають окремій реєстрації. Питання було вирішено в міжурядовій Угоді про міжнародну космічну станцію 1998 року. Згідно зі ст. 5 цієї Угоди кожен партнер реєструє як космічні об’єкти надані їм орбітальні елементи МКС.

Треба вміти:

1. Розрізняти дві групи космічних об’єктів, які поділяються: а) залежно від місця діяльності; б) від наявності або відсутності екіпажу на борту.

2. Класифікувати пілотовані космічні об’єкти у залежності від цільового призначення і місця діяльності.

3. Пояснити в чому полягає основна відмінність правового статусу космічних об’єктів, їх складових частин або засобів доставки та космічного сміття.

Рекомендована література

1. Дмитрієв А., Муравйов В. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

2. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник (за ред. В. Буткевича. – К.: Юрінком Інтер, 2004.

3. Словарь международного космического права / Под ред. В. Верещетина. – М.: МО, 1992.

4. Яковенко А. Прогрессивное развитие международного космического права. Актуальные проблемы. – М.: МО, 1999.

5. Космічне право України: Збірник нац. і міжнар. правових актів. – Вид. 5-те, перероб. і допов. / Відп. ред. Е. Кузнєцов, Н. Малишева. – К.: Атіка, 2007.