І.1.6. Особливості правових механізмів окремих напрямів прикладної космонавтики
Третя конференція ООН з космосу про значення космічних технологій в забезпеченні сталого розвитку
Використання різноманітної космічної техніки та цілої низки космічних технологій справляє помітний вплив на більшість сторін повсякденного життя в усьому світі.
У найширшому сенсі можливості, пов’язані з використанням космічної техніки для спостережень, вимірювань і миттєвого встановлення зв’язку, мають величезне практичне значення. Прикладні космічні технології володіють неоціненними якостями, використання яких дозволяє вирішувати багато нагальних задач і сприяти покращенню умов життя людей.
Як зазначено в звітних матеріалах Третьої конференції ООН з космосу (ЮНІСПЕЙС-ІІІ), ці прикладні технології можуть застосовуватися для вирішення глобальних проблем людства: з метою досягнення стійкого миру, охорони довкілля, забезпечення усім людям доступу до засобів глобального зв’язку, більш ефективного попередження та пом’якшення наслідків стихійних лих, прискорення створення потенціалу регіонального соціально-економічного розвитку, використання можливостей телемедицини в позбавлених медичного обслуговування районах, що в противному разі було б неможливим, та багатьох інших.
Зокрема, у резолюції ЮНІСПЕЙС-ІІІ «Космос на межі тисячоліть: Віденська декларація про космічну діяльність та розвиток суспільства» відзначаються вигоди космічної техніки та її застосувань для вирішення безпрецедентних завдань з досягнення сталого розвитку, зростання ефективності використання космічної техніки для розв’язання проблем, створених у результаті забруднення довкілля, виснаження природних ресурсів, втрати біорізноманітності та наслідків стихійних лих і антропогенних катастроф.
Більше того, в цій резолюції світовий космічний форум підкреслює, що сучасна космічна діяльність має відповідати принципам Порядку денного на ХХІ століття (Концепція сталого розвитку), прийнятого на конференції ООН з довкілля та розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1992 році.
Визначення
Безпосереднє телевізійне мовлення – передача або ретрансляція космічними станціями (приймально-передавальними пристроями на борту об’єктів, які знаходяться за межами основної частини атмосфери Землі) сигналів, призначених для безпосереднього прийому населенням зображень і звуку.
Дистанційне зондування Землі з космосу – спостереження, що здійснюються за допомогою автоматичних ШСЗ, а також з борту космічних кораблів і населених орбітальних станцій, за різними компонентами земного середовища. З метою ДЗЗ використовується спеціальна апаратура, здатна фіксувати та вимірювати енергетичні, поляризаційні та інші характеристики власного, віддзеркаленого та розсіяного випромінення об’єктів на поверхні Землі, у Світовому океані та в атмосфері.
космічна метеорологія – системні спостереження за кліматом Землі за допомогою космічних засобів.
Космічний радіозв’язок – передача різноманітної інформації за допомогою радіохвиль, за якої використовуються один чи кілька КА. Охоплює різні галузі мовлення, радіолокації, навігації та місцевизначення, спостереження Землі та метеорології, а також запуску та експлуатації космічних об’єктів. Одним з основних його видів є супутниковий зв’язок.
супутникова навігація – комплекс заходів з місцевизначення та маршрутизації мобільного об’єкта керування з використанням можливостей космічних засобів на орбіті ШСЗ. Утворення орбітальних супутникових угруповань дало змогу почати створення на їх базі глобальних навігаційних супутникових систем (ГНСС) для навігаційного забезпечення морських суден, літаків тощо.
Супутниковий зв’язок – різновид електрозв’язку, за якого одна з функцій системи прийому-передачі інформації (найчастіше ретрансляції сигналів) здійснюється технічними засобами, встановленими на борту ШСЗ.
ядерні джерела енергії (ЯДЕ) – радіоізотопні генератори та компактні ядерні реактори, які використовуються для живлення переважно апаратури для довготермінових космічних місій.
Космічний радіозв’язок
Супутникові телекомунікації та сталий розвиток
Використання космічного простору нерозривно пов’язане з електрозв’язком. Такий зв’язок вкрай важливий для відслідковування руху і керування КА, телеметрії, контактів з космонавтами та передачі інформації з експлуатаційною або дослідницькою метою. сьогодні супутникові технології та послуги, що створені на основі або надаються за допомогою телекомунікаційної техніки, – це найбільш динамічно зростаючий сектор світової економіки з обсягами обороту більше 1000 млрд. доларів США на рік.
На світовому космічному ринку спостерігається швидке розширення масштабів різноманітних видів послуг з використанням радіозв’язку, таких як: пейджинговий зв’язок, абонентські канали супутникового радіо і телебачення, глобальні навігаційні системи (ГНСС) та системи місцевизначення.
Окрім підвищення ефективності провадження підприємницької діяльності сам по собі сектор супутникового зв’язку має особливо важливе значення для світової економіки. Телекомунікаційний сектор світового космічного ринку розподілений між космічним сегментом (ШСЗ, ракети-носії, та станції керування), наземним сегментом (термінали та мережі кінцевих користувачів) і службами. З розширенням прямого домашнього телемовлення (БТМ) і служб цифрового звукового мовлення та появою служб персонального і мультимедійного зв’язку щорічно наземний сектор поповнюється мільйонами нових користувачів.
З іншого боку, у звітних матеріалах ЮНІСПЕЙС-ІІІ, як вже зазначалося, супутникові телекомунікаційні технології пов’язують з перспективами сталого розвитку, з вирішенням багатьох проблем у галузях, які потребують надійного високоякісного зв’язку.
Супутникові телекомунікаційні системи мають вкрай важливе значення для: попередження стихійних лих, забезпечення екстреного зв’язку під час ліквідації їх наслідків; дистанційного навчання, підготовки кадрів, глобального підключення до мережі ІНТЕРНЕТ; забезпечення дистанційного доступу та надання послуг в сфері телемедицини; встановлення міжкомпонентного бездротового зв’язку (бездротового зв’язку між місцевими та регіональними мережами); передачі програмного забезпечення, музичних творів, наукових даних і глобальної фінансової та метеорологічної інформації; впровадження технологій торгівлі за допомогою електронних засобів зв’язку, здійснення прямого відеомовлення і супутникового збирання новин.
Останні технічні досягнення дозволили створити новий вид супутникового зв’язку, що використовує компактні наземні комп’ютерні термінали, виготовлення яких не пов’язане зі значними витратами. Ці нові системи відомі як глобальний мобільний персональний супутниковий зв’язок (ГМПСЗ). Системи ГМПСЗ відкривають нові можливості в галузі персональної телефонії, включаючи глобальний мобільний факсимільний зв’язок, передачу повідомлень і навіть широкополосний мультимедійний зв’язок, нові мобільні системи зв’язку і передачі даних з використанням малогабаритних терміналів і портативних комп’ютерів.
У найближче десятиліття у сфері телекомунікацій відбудуться корінні зміни, що обумовлені злиттям технологій телезв’язку, інформатики та аудіовізуального мультимедійного зв’язку. Появі нових ринків і підвищенню ринкового попиту буде сприяти встановлення вільної конкуренції на світових ринках і глобалізація ринків телекомунікаційного обладнання, мереж і послуг, а також приватизація традиційний державних компаній зв’язку у поєднанні з максимально широким застосуванням відповідних угод, укладених у 1997 році в рамках Світової організації торгівлі (СОТ). Ці чинники підтримують попит на телекомунікаційну інфраструктуру і з огляду на це часто найбільш ефективним рішенням, що дозволить задовольнити потреби зростання, особливо в країнах, що розвиваються, буде саме використання супутників.
Водночас, спектр радіочастот, що використовується із зазначеною метою, однаково як і для суто земного використання, є обмеженим природним ресурсом, розумна експлуатація якого потребує міжнародної координації та ефективного регулювання.
Хоча електромагнітна або радіохвильова передача має багато переваг перед такими способами, як передача за допомогою дроту або кабелю, її обсяги та експлуатаційні можливості мають низку суттєвих обмежень.
Основним обмеженням у використанні радіохвиль вважається явище «радіоінтерференції»: якщо дві передавальні станції працюють одночасно і на однаковій частоті, а також з однієї точки й на той самий район, то радіоприймач не зможе правильно розшифрувати інформацію, що міститься в жодному з цих сигналів. У такому випадку говорять про взаємну інтерференцію двох сигналів. Цьому явищу можна запобігти, якщо надати кожному із сигналів визначені характеристики, які б відрізняли їх один від одного і надавали можливість правильно їх дешифрувати за допомогою відповідних радіоприймачів. Найбільш доступним є встановлення таких відмінностей між сигналами, які визначаються використовуваними для наших цілей частотами.
Не дивлячись на те, що розвиток новітньої техніки призвів в останні роки до можливостей використання значної чисельності частот і що спектр радіочастот завантажений далеко не повністю, все ж через зростаючий попит на використання цього ресурсу його розумна експлуатація, яка б задовольняла усі країни, залежить від планування та ретельної координації шляхом ефективного регулювання використання частот, здійснюваного незалежним міжнародним органом.
Зі створенням все більш складних навігаційних систем, систем забезпечення безпеки в повітряному просторі та на морі, нових мобільних систем передачі даних з використанням портативних комп’ютерів, а також з розгортанням таких систем, як ГМПСЗ, і з впровадженням десятків інших нових прикладних програм питання розподілу радіочастот електромагнітного спектру постає все більш гостро. Нові системи радіозв’язку (в першу чергу, ГМПСЗ і ГНСС) засновані на використанні угруповань ШСЗ, при цьому кількість ШСЗ значно зростає12, що викликає нові складнощі у розподілі місць на найбільш використовуваних орбітах і радіочастот електромагнітного спектру.
Знадобилося принципово переглянути основи планування та координації діяльності Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ), в результаті чого на Всесвітній конференції радіозв’язку в 1997 році та наступних форумах МСЕ було прийнято важливі рішення з питань регламентації використання як виділених для космічного зв’язку ділянок електромагнітного спектру, так і найбільш затребуваних орбіт для супутникових телекомунікаційних систем.
Супутники зв’язку
Супутники зв’язку представляють собою космічні об’єкти, виведені на орбіти ШСЗ, за допомогою яких можливо встановлювати звуковий або візуальний зв’язок між віддаленими точками земної поверхні.
Історія супутникового зв’язку свідчить, що можливими варіантами здійснення такого зв’язку є як такий, що реалізується на пасивних супутниках (використовувалися як відбивачі радіохвиль в перші роки практичної космонавтики), так і альтернативний – на активних супутниках (виконують сьогодні функції приймачів-передавачів радіосигналів). Перші характеризувалися простотою своєї конструкції, але мали суттєву ваду – сигнали при відбитті поверталися на Землю значно послаблені, що потребувало значно складніших приймальних станцій. Другі мають в своєму складі як приймачі, так і підсилювачі та передавачі сигналів, що спрощує приймальні пристрої користувачів. Ця остання обставина особливо важлива для безпосереднього телевізійного мовлення, мобільного (стільникового) зв’язку, систем місцевизначення рухомих об’єктів тощо.
У свою чергу активні супутники зв’язку поділяються на ШСЗ на низьких навколоземних орбітах (ННО), ШСЗ на середньовисоких навколоземних орбітах (НСО) і ШСЗ на геостаціонарній орбіті (ГСО). Орбіти цих супутників віддалені відповідно на 200-1000 км, 3000-10 000 км і 35-36 тисяч км від поверхні Світового океану.
До особливостей експлуатації перших двох типів супутників зв’язку можна віднести те, що ці супутники можуть з’єднати земні станції в різних куточках Земної кулі тільки на обмежений період часу і, таким чином, підтримувати зв’язок тільки в межах прямої видимості. Отже, суттєвим недоліком є необхідність цілої низки послідовно розташованих ШСЗ (орбітальних угруповань) для забезпечення безперервного глобального зв’язку. Кількість ШСЗ, яка необхідна для глобальної системи зв’язку, зменшується в міру зростання висоти їх орбіт.
Серед категорії ШСЗ на великих (десятки кілометрів) висотах найбільш практичними для забезпечення постійної служби електрозв’язку є ШСЗ на ГСО. Регламент радіозв’язку, доповнений у 1971 році на Всесвітній радіоконференції МСЕ з космічного електрозв’язку визначає геостаціонарний супутник як «супутник, кругова орбіта якого розташована в площині земного екватора, і який обертається у тому ж напрямі і з тією ж швидкістю, що і швидкість Землі». Розташований на висоті приблизно 36 000 км геостаціонарний супутник залишається нерухомим відносно до будь-якої точки земної поверхні та здатний забезпечити безперервний зв’язок на площі, що дорівнює приблизно третині земної поверхні. Тобто, три таких ШСЗ здатні забезпечити глобальний зв’язок за виключенням приполярних районів.
Особливості правового регулювання геостаціонарної орбіти (ГСО)
Аналізуючи тенденції світового космічного ринку, важко перебільшити виняткове значення ГСО для створення сучасних телекомунікаційних систем.
Загальновідомо, що геостаціонарна орбіта має досить широку сферу застосування (див. § І.1.3.3). Окрім того, що вона найбільш ефективна для організації електрозв’язку взагалі, ГСО особливо зручна при організації глобального супутникового теле- та радіомовлення
Діяльність щодо практичного використання ГСО неподільна із застосуванням радіочастот, необхідних для керування зростаючої кількості КА під час їх запуску, забезпечення функціонування ШСЗ на орбіті, передачі на Землю корисної інформації тощо.
Тому не дивно, що вже на початку 70-х рр. минулого століття Комітет ООН з космосу і створена ним Робоча група з безпосереднього телевізійного мовлення висловили загальну думку, що ГСО є обмеженим природним просторовим ресурсом, який буде широко застосовуватися у майбутньому для різних видів супутникових систем, і що необхідно заздалегідь розглянути питання її використання. З огляду на щільний взаємозв’язок між розміщенням ШСЗ і розподілом частот було визнано також важливу роль Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) в координації використання ГСО.
Сьогодні в умовах утворення глобального інформаційного простору та проголошених на найвищому рівні планів побудови інформаційного суспільства підкреслимо надзвичайну роль у правовому регулюванні ГСО, яку здійснює саме МСЕ, ті принципи та норми, які ним приймаються і які є обов’язковими для всіх суб’єктів міжнародного права, враховуючи статус цієї організації. Вже понад 30 років найбільш складні правові питання врегулювання відносин в найдинамічнішому секторі світового космічного ринку намагається вирішувати саме МСЕ, який здійснює розробку регламентів, що розподіляють діапазони радіочастот для космічного зв’язку, вивчення можливостей залучення космічного зв’язку в світову систему електрозв’язку, дослідження економічних аспектів космічного зв’язку, обмін інформацією щодо використання ШСЗ для розвитку дальнього зв’язку тощо.
МСЕ вже наприкінці 50-х років визнав свою відповідальність стосовно встановлення виважених організаційно-правових засад провадження діяльності в сфері космічного зв’язку.
ГА ООН, зі свого боку, в 1961 році у резолюції 1721 закликала МСЕ розглянути відповідні аспекти міжнародного співробітництва у новій галузі зв’язку.
У 1963 році Надзвичайна адміністративна конференція МСЕ з радіозв’язку, переглядаючи Регламент радіозв’язку, доповнила його розділом, що розподіляв частоти, необхідні для використання космічними системами та службами зв’язку, включаючи метеорологічні та навігаційні супутники, а також супутники зв’язку. Крім цього, мабуть вперше, в офіційному міжнародному документі з’явився розділ, окрема стаття якого містила визначення, необхідні для однозначного тлумачення норм експлуатації космічних систем, служб і станцій зв’язку.
Водночас, Конференція продовжила ґрунтуватись в своїх рішеннях на принцип «хто першим прийшов, той перший і отримав». Тому під час заявлення необхідних для нових систем зв’язку частот в робочому органі МСЕ Міжнародному комітеті з реєстрації частот (МКРЧ) тим державам і міжнародним організаціям, хто першими розпочав на цих частотах працювати, гарантувалися постійні привілеї та захист, а ті, хто підключилися згодом, могли використовувати спектр радіочастот лише таким чином, щоб не створювати перешкод для сигналів з частотами, вже зареєстрованими в МКРЧ.
І тільки у 1971 році на Всесвітній адміністративній конференції МСЕ при перегляді Регламенту радіозв’язку в резолюції Spa 2-1 вперше з’являються положення щодо гарантій використання державами на рівноправній основі діапазону частот для служб космічного зв’язку. Приймаючи до уваги, що радіочастотний спектр і ГСО є обмеженими природними ресурсами і тому повинні використовуватися найбільш ефективно та ощадливо, Конференція МСЕ 1971 року відкинула доктрину «права першого» і встановила регламенти організації космічного зв’язку, за якими: реєстрація в МСЕ частот та їх використання не є пріоритетними для будь-якої країни або групи країн і мають не створювати перешкод створенню космічних систем іншими країнами; будь-яка країна або група країн, що зареєстрували в МСЕ частоти для своїх служб космічного зв’язку, повинні запровадити усі практично здійсненні заходи для забезпечення використання іншими країнами або групами країн нових космічних систем.
У 1973 році на Повноважній Конференції МСЕ орбіта геостаціонарних ШСЗ та частоти, які надаються для її використання, були оголошені обмеженим природним ресурсом, який повинен використовуватися ефективно та ощадливо відповідно з потребами та технічними можливостями держав на засадах Регламенту радіозв’язку.
При цьому в МСЕ до питань регулювання діяльності щодо використання ГСО почали застосовувати фактично ті самі механізми, які склалися в сфері регулювання діяльності держав у галузі радіозв’язку взагалі. МСЕ з 1973 року надав Міжнародному консультативному комітету з радіо право не тільки давати консультації відповідно раціонального використання спектра радіочастот, але й рекомендувати оптимальне розміщення ШСЗ на ГСО, а Міжнародному комітету реєстрації частот, який раніше тільки координував використання радіочастот, – право реєструвати орбітальні позиції цих геостаціонарних супутників. Згідно зі ст. 11 Регламенту радіозв’язку на орбітальні позиції цих ШСЗ були розповсюджені процедура координації, що використовується щодо частотних присвоєнь, низку інших механізмів регулювання.
Як підсумок, МСЕ в своєму Статуті від 22 грудня 1992 року зафіксував положення за яким при використанні ділянки частот для радіозв’язку члени Союзу повинні враховувати те, що радіочастоти та орбіта геостаціонарних супутників є обмеженими природними ресурсами, які належить використовувати раціонально, ефективно і ощадливо, відповідно до положень Регламенту радіозв’язку, щоб забезпечити справедливий доступ до цієї орбіти і відповідних частот різним країнам з урахуванням особливих потреб країн, що розвиваються, і географічного розташування деяких країн.
Водночас, серйозну стурбованість держав світової спільноти у 80-90 рр. минулого століття викликала інша проблема – проблема «паперових супутників», яка полягала в прогресуючій тенденції заявок на місця на ГСО не для розташування на них ШСЗ, а для перетворення виділених місць в предмет купівлі-продажу.
Зазначена проблема викликала відповідні заходи з боку МСЕ, яка удосконалила наприкінці 90-х рр. існуючі на той час процедури заявлення позицій на ГСО з метою недопущення цих заявлень для «паперових супутників». На Всесвітніх радіоконференціях 1997 і 1998 рр. біло узгоджено і схвалено такі попереджувальні заходи як: оформлення заявок до МСЕ на платних засадах; скорочення до 7 років терміну дії заявки до вичерпання її пріоритету (замість схеми «6 років – на координацію заявки зі суміжними користувачами + 3 роки – на запуск КА» почала діяти схема «5+2») тощо.
Однак, не дивлячись на те, що питання правового режиму ГСО13 як і проблема делімітації космічного простору є постійними питаннями порядку денного останні 20 років роботи Комітету ООН з космосу та його Юридичного підкомітету, проблему правового регулювання ГСО, у тому числі справедливого розподілу цього «обмеженого природного ресурсу» Землі до цього часу не вирішено.
Наразі Юридичний підкомітет намагається узгодити різноманітні точки зору держав-членів на те, як конкретно мають вирішуватися питання використання і доступу до цього ресурсу. Ці точки зору включають часто такі взаємовиключні положення як: а) для регулювання доступу і використання геостаціонарної орбіти має бути встановлений правовий режим sui generis, щоб забезпечити захист прав країн, що розвиваються, і країн, що внаслідок обмеженості фінансових або технічних ресурсів поки не змогли розмістити супутники зв'язку на цій орбіті; б) варто розглянути можливість забезпечення справедливого доступу до орбіти або преференційних прав на її, особливо для держав, які мають географічну близькість до площини ГСО; в) правове регулювання доступу до ГСО має бути щільно пов'язане зі свободою використання космічного простору; г) відповідальність щодо забезпечення справедливого доступу до геостаціонарної орбіти покладається на МСЕ, що є єдиним правомочним органом з координації та регулювання спектра радіочастот і д) будь-яка преференційна вимога щодо ГСО або її резервування вважається формою привласнення космічного простору, і тому заборонена на підставі положень Договору про космос.
В останні роки було подано різноманітні пропозиції і робочі документи з метою наблизити Юридичний підкомітет до консенсусу з цього питання. Проте, незважаючи на активну дискусію, що продовжується, дотепер зберігається явний поділ позицій держав з питання про справедливе урегулювання порядку використання ГСО.
У зв’язку зі створенням усе більш складних навігаційних систем, систем забезпечення безпеки у повітряному просторі та на морі, розгортанням нових мобільних систем передачі даних з широким застосуванням комп’ютерів, а також планами розгортання таких систем, як глобальний мобільний персональний супутниковий зв’язок все гострішим постає питання розподілу частот радіоспектра. І все ще досить актуальною є проблема ефективного планування та координації діяльності МСЕ.
Безпосереднє телевізійне мовлення
Наприкінці 60-х років ХХ століття при розгляді правових аспектів використання космічної техніки з метою покращення умов розповсюдження інформації, вдосконалення загальноосвітніх заходів і на початку 70-х років під час обговорення в рамках роботи Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу принципів безпосереднього телевізійного мовлення за допомогою ШСЗ постали питання щодо проблем авторських прав стосовно творів (програм), що передаються засобами безпосереднього телевізійного мовлення (БТМ).
Окремі юристи наполягали на встановленні специфічних міжнародних норм стосовно захисту цих програм від несанкціонованого використання. Однак були й такі фахівці з інтелектуального права, які запевняли в достатності існуючих міжнародних норм, що повинні регулювати відносини авторства у новій галузі людської діяльності. На той час БТМ мало ще експериментальний характер (перший досвід безпосередньої трансляції освітньої програми мав місце у 1976 році, коли США запустили ШСЗ над територією Індії), і робити якісь висновки щодо актуальності термінового доповнення існуючого міжнародного права конкретними нормами не було можливим.
Важливим етапом у вирішенні правових засад реалізації проектів з БТМ і наближенні полярних точок зору щодо проблеми авторських та суміжних прав у сфері безпосереднього телевізійного мовлення стало рішення ГА ООН від 20 грудня 1968 року (резолюція 2453 «В»), що ухвалило заснування Комітетом ООН з космосу Робочої групи з питань вивчення перспектив створення БТМ і прогнозування передбачуваних зисків, які несе впровадження засобів БТМ. Протягом 1969-1970 рр. було розглянуто два проекти міжнародних актів (СРСР і Франції), що стало першими спробами формулювання на рівні ООН принципів використання світовим співтовариством цього нового виду глобального зв’язку, у тому числі й принципу збереження (гарантування) авторських та суміжних прав у сфері БТМ. Однак, якщо відсутність досвіду (практичних результатів) використання засобів БТМ не дозволила членам Робочої групи досягти взаємопогоджених висновків щодо усіх напрямків проблематики, то, що стосується авторських та суміжних прав, майже одностайно було констатовано про відсутність специфічних проблем використання космічного простору під цим кутом зору, і на пропозицію Комітету ООН з космосу ГА ООН у 1971 році рекомендувала розглянути серед окремих проблем БТМ і проблему авторських та суміжних прав спільно Всесвітній організації інтелектуальної власності (ВОІВ) і Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО).
Таким чином, проблеми космічного зв’язку, а також пов’язані з ним питання охорони прав авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм і радіомовних організацій вже понад 30 років є предметом дискусій на численних робочих зустрічах, конференціях, семінарах та інших форумах міжнародних організацій, що опікуються питаннями інтелектуальної власності, зокрема ВОІВ, ЮНЕСКО і Міжнародного бюро із захисту інтелектуальної власності. Ці форуми мали на меті виробити принципи й основні напрями довгострокових домовленостей, спрямованих на встановлення правил використання космічного зв’язку та охорони авторських прав.
Не менш значним етапом в розробці норм охорони авторських прав і прав артистів-виконавців, виробників фонограм і органів радіомовлення при передачах за допомогою штучних супутників стало утворення Комітету урядових експертів з питань авторського права (КАП) і проведення першої сесії Комітету, скликаної в Лозанні з 21 по 30 квітня 1971 року керівними органами ЮНЕСКО і ВОІВ.
КАП провів загальне обговорення шляхів вирішення нагальної проблеми. Йшлося про перегляд Міжнародної конвенції з охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 року (Римської конвенції), про внесення змін до міжнародних договорів, що регламентують діяльність МСЕ, або про укладення нового окремого договору. При цьому не виключались й інші можливі шляхи вирішення проблеми. Невідкладність прийняття якогось з цих рішень не викликала сумнівів: усі делегати зазначали про необхідність запобігання несанкціонованому використанню програм, переданих засобами радіозв’язку (як сигнали) за допомогою ШСЗ. КАП констатував, що це буде відповідати не тільки інтересам радіомовних організацій, але так само й інтересам усіх осіб, які беруть участь у виробництві фонограм, що передаються за допомогою зазначених сигналів, за винятком тих осіб, участь яких у виробництві програм носить чисто технічний характер.
Більшість з тих експертів, що брали участь у роботі комітету висловились за доцільність розроблення нової міжнародної угоди. У зв’язку з цим комітет створив спеціальну робочу групу, яка й підготувала проект конвенції про заборону недозволеного поширення сигналів, що несуть програми і передаються через супутники. Основний принцип цього проекту зводився до того, що вибір юридичних засобів заборони такого використання сигналів резервується за національними законодавствами, а санкції можуть мати цивільно-правовий, кримінально-правовий або адміністративно-правовий характер. Водночас комітет констатував, що проблема правового регулювання поширення сигналів, що несуть програми і передаються через супутники все ще вимагає прискіпливого вивчення.
Друга сесія комітету урядових експертів проходила у штаб-квартирі ЮНЕСКО з 9 по 17 травня 1972 року. Дискусії цієї сесії визначили два кардинальні підходи до проблеми.
Перший – новий міжнародний договір повинен слугувати подвійній меті: запобігати незаконному поширенню сигналів і одночасно забезпечувати охорону інтересів осіб і організацій, що беруть участь у створенні програм, переданих за допомогою цих сигналів. Відповідно до цього підходу подібна охорона вважалася вкрай необхідною, оскільки не було впевненості в тому, що вона є досить дієвою в рамках міжнародних конвенцій з авторського і суміжних прав, тлумачення яких з цього питання дуже неоднозначне.
Другий – виходив з доцільності укладення простого акта, спрямованого головним чином на заборону недозволеного поширення сигналів, що ніяким чином не зачіпає при цьому прерогатив, визнаних національним законодавством і відповідними міжнародними конвенціями з авторського і суміжних прав.
Третя сесія комітету урядових експертів пройшла в Найробі (Кенія) з 2 по 11 липня 1973 року. Результатом роботи сесії став повний перегляд правових засад «лозаннського» документа.
Зокрема, дія правових механізмів проекту конвенції переносилася зі сфери міжнародного приватного права до сфери міжнародного публічного права шляхом виключення із запропонованого проекту всіх правил про «приватні права» і надання державам свободи самим вирішувати питання щодо найбільш прийнятних засобів заборони недозволеного поширення і використання сигналів, що несуть програми.
Таким чином, замість зобов’язань держав передбачати систему видачі ліцензій на реалізацію прав на трансляцію і ретрансляцію, фіксацію, відтворення і т.п., «найробійський» підхід потребував, щоб держави застосовували всі доцільні міри проти поширення на своїх територіях сигналів супутників (програм) тими органами-розповсюджувачами, для яких вони не призначалися. Також пропонувалось надати державам право самим вирішувати, яким чином поєднувати й охороняти інтереси різноманітних суб’єктів авторського права (інтереси виготовлювачів фонограм, артистів-виконавців, радіомовних організацій), або, як їх стали називати, «вкладників у програми». Текст проекту конвенції, переглянутий відповідно до нового підходу, отримав широку підтримку з боку учасників зустрічі в Найробі.
Зрештою, третя сесія комітету прийняла резолюцію, що характеризує напрацьований у Найробі текст як такий, що може бути схвалений, і рекомендувала для прийняття Конвенції скликати в 1974 році дипломатичну конференцію. Цю конференцію було проведено в Брюсселі з 6 по 21 травня 1974 року за участю 57 держав. У конференції також брали участь спостерігачі від п’яти міжурядових організацій (ООН, МОП та ін.) і сімнадцяти міжнародних неурядових організацій.
Найробійський текст проекту конвенції був використаний при цьому як основа для роботи конференції. Основним результатом роботи конференції можна вважати ухвалення остаточного варіанта тексту «Конвенції про розповсюдження сигналів, які несуть програми і передаються за допомогою супутників» (Брюссельська конвенція).
У преамбулі Конвенції підкреслюється, що її метою є розроблення такої міжнародної правової системи, що сприяла б використанню зв’язку за допомогою супутників, з одного боку, а з іншого боку – охороняла б інтереси авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм і організацій мовлення. Крім цього, в преамбулі наголошується на прагненні ніяким чином не завдавати шкоди тим міжнародним угодам, які вже набули чинності, включаючи Міжнародну конвенцію електрозв’язку і Регламент радіозв’язку, що додаються до цієї конвенції, і ніяким чином не заважати більш широкому приєднанню до Римської конвенції від 26 жовтня 1961 року, яка передбачає охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Слід зазначити, що нагадування про Римську конвенцію в преамбулі не має на увазі юридичного або морального зобов’язання з боку держав-учасниць Брюссельської конвенції дотримуватися положень Римської конвенції.
Конвенція починається визначенням ряду основоположних термінів і понять, таких як «сигнал», «програма», «супутник», «сигнал, що випромінюється», «вторинний сигнал», «орган-джерело», «орган, що поширює» і «поширення сигналів, що несуть програми».
Основне зобов’язання, що покладається Конвенцією на договірну державу, зводиться до того, що вона зобов’язується «приймати відповідні заходи для запобігання поширенню на своїй або зі своєї території будь-якого несучого програми сигналу будь-яким органом, що поширює, для якого сигнал, переданий на супутник або, що проходить через нього, не призначається». Таким чином, договірна держава вправі проводити в життя основну вимогу Конвенції будь-яким засобом, який вона вважає доцільним: шляхом застосування законодавства про охорону інтелектуальної власності відповідно до конвенцій про авторське право, шляхом прийняття адміністративних мір, карних санкцій, застосуванням положень законів про електрозв’язок тощо. При цьому знову знайшов своє підтвердження один із принципів, схвалених в Найробі: «необхідність виходити із сумлінності держав при забезпеченні ефективних заходів, спрямованих проти незаконного поширення сигналів».
Зобов’язання, що покладаються на державу-члена Конвенції, не застосовуються до поширення вторинних сигналів, отриманих від сигналів, переданих органом, що поширює, для якого ці сигнали призначалися. Таким чином, підкреслюється думка, що Конвенція має на меті охопити лише космічний зв’язок, а не ситуації, що є чисто «земними» і підпадають цілком під режим Римської конвенції.
Брюссельська конвенція не застосовується і тоді, коли передані сигнали йдуть від органа-джерела або за його дорученням і транслюються через супутник для безпосереднього прийому широкою аудиторією. Тобто, зі сфери дії Конвенції виключається поширення сигналів, отриманих від супутників прямого (безпосереднього) мовлення. Значення такого правила важко переоцінити, якщо врахувати, що перспектива розвитку радіо і телебачення з використанням штучних супутників Землі прямо пов’язана саме зі супутниками безпосереднього мовлення.
З огляду на те величезне значення, що має розвиток космічного зв’язку для поширення освіти, науки і культури в країнах, що розвиваються, Конвенція передбачила, що ці держави не зобов’язані вживати заходів, передбачених в ст. 2, якщо сигнал несе програму, використовувану винятково з метою просвітництва, в тому числі для освіти дорослих або з метою наукових досліджень. Аналогічно відповідні міри не застосовуються державами, коли мова йде про сигнали, що несуть короткі витримки з переданих за допомогою сигналів програм, що містять повідомлення про поточні події або несучих як цитати короткі витяги з переданих сигналами програм. Проте все це за умови, якщо обсяг витягів або розмір цитат виправданий інформаційними цілями або відповідає «чесній практиці».
Впровадження положень Брюссельської конвенції
В останні роки міжнародна спільнота виявляє досить велику активність з популяризації положень Конвенції. Основна спрямованість цієї активності полягає в прагненні залучити більшу кількість країн, які б прийняли національні закони з охорони несучих програми сигналів, переданих через супутники. Для консультативно-методичної допомоги державам в застосуванні положень Брюссельської конвенції в квітні 1978 року було утворено Робочу групу, а згодом і Комітет урядових експертів, перші засідання яких пройшли в липні 1979 року (Париж). Ці органи були покликані розробити типові положення, що могли б лягти в основу національного законодавства держав, що регулює діяльність в галузі супутникового телебачення, і в такий спосіб сприяти приєднанню до Брюссельської конвенції тих країн, що ще не є її учасницями.
Перше з двох розроблених типових положень надає органу-джерелу однієї країни право дозволяти поширення несучих програми сигналів, переданих через супутник, здійснюваних на території або з території іншої країни.
Положення Брюссельської конвенції спрямовані на захист від незаконного поширення самих сигналів, а не тієї інформації, що в них міститься. Якщо вважати, що дія конвенції поширюється на охорону сигналів лише настільки, наскільки вони є носіями програми, то виникає питання про законність використання органом, що поширює, самої програми, з погляду дотримання прав авторів «внесків» до неї і, отже, про надання їм права контролю за поширенням програми, у створенні якої вони брали участь. Тому в типовому положенні міститься стаття, відповідно до якої право, встановлене цим положенням на користь органа-джерела, ніяк не торкається прав авторів, артистів-виконавців, виготовлювачів фонограм та інших мовних організацій (не органа-джерела), які ці суб’єкти можуть пред’явити стосовно використання об’єктів їх творчості в програмі, яка передана через супутник.
типове положення встановлює 20-річний термін охорони права, наданого органу-джерелу. В тих країнах, де передані через супутник програми охороняються на підставі законодавства з авторського права або суміжних прав, вони продовжують користуватися такою охороною протягом усього терміну, передбаченого цим законодавством. Порушення прав, встановлених типовим положенням, має тягти за собою застосування таких самих санкцій, що їх національне законодавство визначеної держави передбачає у випадку порушення прав інтелектуальної власності.
Друге типове положення стосується заборони діяльності, захист від якої покликана забезпечити Брюссельська конвенція. Метою його розробки було уточнення того, які сигнали варто вважати «призначеними» або «не призначеними» для органа, що поширює, з огляду на ст. 2 Брюссельської конвенції. Правила цього типового положення знаходяться в сфері дії публічного права. Це Типове положення встановлює, що поширення несучих програми сигналів, переданих через супутник, повинне бути заборонено, якщо орган, що поширює, не може надати доказів наявності договору з органом-джерелом. Ця заборона не діє, якщо орган, що поширює, доведе, що орган-джерело не заперечує проти вільного використання своїх несучих програми сигналів. Порушення цих розпоряджень тягне за собою застосування санкцій адміністративно-правового або кримінально-правового характеру.
Заходи для популяризації Брюссельської конвенції (у тому числі й прийняття типових положень) мали успіх: якщо на момент набуття нею чинності (25 серпня 1979 року) її членами стали тільки 5 держав, то станом на 2007 р. загальна кількість країн, що приєднались до Конвенції досягла 28, у тому числі такі розвинені країни, як Австрія, Італія, Німеччина, Швейцарія і США.
принципи безпосереднього телевізійного мовлення
Як зазначалося раніше, Комітет ООН з космосу за мандатом ГА ООН вже понад 30 років опікується питаннями, що стосуються супутникового радіозв’язку. Одним з найважливіших питань, що протягом багатьох років було і залишається в центрі уваги Комітету і утвореної ним Робочої групи, є нагальні питання безпосереднього телевізійного мовлення (БТМ): проблеми і перспективи передачі через ШСЗ телевізійного сигналу, який може прийматися користувачем напряму на параболічну антену з малим діаметром (до 1 м).
А вже після десяти років напруженої роботи зазначеної групи та Комітету ООН з космосу і його підкомітетів 10 грудня 1982 року ГА ООН більшістю голосів ухвалила «Принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення» (Принципи БТМ).
В Принципах БТМ, акцентуючи увагу на те, що відповідна діяльність має відповідати нормам міжнародного права, включаючи Статут ООН, Договір про космос 1967 р. і відповідні документи МСЕ, підтверджуються суверенні права держав і необхідність налагодження широкої міжнародної співпраці у цій сфері, визначається, що пряме безпосереднє телевізійне мовлення через ШСЗ «...має сприяти вільному розповсюдженню і взаємовигідному обміну держав інформацією та знаннями в галузі культури і науки, допомагати розвитку освіти, соціальному та економічному розвитку, особливо в країнах, що розвиваються…». Головним положенням Принципів БТМ є положення про обов’язковість проведення консультацій між державою мовлення і державою прийому сигналів БТМ (п. 13) та укладення угод або інших домовленостей, які б слугували підґрунтям для започаткування реалізації певного проекту з БТМ (п. 14).
Дистанційне зондування Землі з космосу
Взагалі дистанційне зондування як метод отримання інформації про об’єкт чи простір вже давно знайшло своє застосування в сільському і лісовому господарстві, пошуку корисних копалин і морських біоресурсів, прогнозуванні екологічної ситуації та погодних умов, попередження та ліквідації наслідків стихійних лих і техногенних катастроф, здійснення контролю за виконанням угод про скорочення озброєнь тощо.
Для спостережень, що провадяться за допомогою авіаційних засобів, метеорологічних зондів і КА (автоматичних ШСЗ, пілотованих космічних кораблів, пілотованих орбітальних космічних станцій), за різноманітними складовими земного середовища використовуються спеціальна апаратура, що здатна фіксувати та вимірювати енергетичні, поляризаційні та інші характеристики власного, віддзеркалюваного та розсіюваного випромінення об’єктів на поверхні Землі, Світового океану, в атмосфері та в товщі земної кори і водних басейнів.
Дистанційне зондування Землі з космосу (ДЗЗ) здійснюється в різних діапазонах електромагнітного спектру (ультрафіолетовому, видимому, інфрачервоному та мікрохвильовому), під різними кутами, в різний час, що дозволяє отримувати найбільш об’єктивні дані про поклади корисних копалин, морські біоресурси, стан сільськогосподарських культур і лісових масивів, кліматичних і екологічних ситуацій.
При цьому треба зазначити, що у видимому діапазоні датчики ШСЗ реєструють віддзеркалене від Землі сонячне випромінення, в інфрачервоному – власне теплове випромінення земної поверхні, в мікрохвильовому – власне випромінення нашої планети або віддзеркалені сигнали радарних чи лазерних джерел опромінення Землі, встановлених на борту супутника. Оптичне зондування дає найякісніше кольорове зображення з високою просторовою роздільчою здатністю, інфрачервоне – надає можливість спостерігати температурні аномалії земної поверхні в темні часи доби, для інфрачервоного діапазону сигналів – не становить жодних перешкод захмареність атмосфери.
Дистанційне зондування Землі з космосу для розвідки та оцінки природних ресурсів регіонів принципово змінює роботу геологів, картографів, фахівців водного, лісного та сільського господарств, а також є потужним засобом під час впровадження заходів із захисту довкілля.
Методи ДЗЗ знаходять все більш широке використання в попередженні стихійних лих, здійсненні контролю за дотриманням угод щодо обмеження стратегічних озброєнь тощо.
Унікальна здатність систем розвідувальних КА підсумовувати (методом послідовного накладання) дані детального аналізу, тобто відтворювати цілком виразну картину діяльності на поверхні Землі та в земній атмосфері, можливо стане вирішальним аргументом для перемоги прибічників всеосяжної угоди про контроль над озброєннями. Водночас, в першу чергу саме через останню складову, використання інформації ДЗЗ породжує певні правові проблеми.
З метою дистанційного зондування Землі з космосу зазвичай використовуються два типи КА: геостаціонарні – для спостережень за фіксованою ділянкою земної поверхні та полярноорбітальні – для періодичного сканування наперед визначених районів спостережень. Сучасний етап розвитку засобів ДЗЗ характеризується зростанням числа і різноманіття відповідних КА, утворення супутникових систем ДЗЗ з використанням угруповань ШСЗ на відповідних орбітах.
Надзвичайно швидкі темпи вдосконалення засобів і технологій ДЗЗ, зростання обсягів відповідних послуг пояснюються тим, що прогрес в застосуванні даних ДЗЗ є надзвичайно важливим з точки зору сприяння реалізації рекомендацій Конференції з довкілля та сталого розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, Третьої конференції з космосу (ЮНІСПЕЙС-ІІІ) у Відні у 1999 році та інших світових форумів, що відбулися на межі тисячоліть.
Сьогодні обсяги послуг світового ринку з ДЗЗ становлять вже сотні (600-800) млрд. доларів США. Практично всі країни світового співтовариства мають доступ до даних ДЗЗ, десятки країн світу мають свої супутникові системи ДЗЗ: США, Російська Федерація, країни Європейського співтовариства, Аргентина, Бразилія, Єгипет, Ізраїль, Індія, Канада, Китай, Нігерія, ОАЕ, ПАР, Тайвань, Японія та ін. Україна також розвиває свої національні засоби ДЗЗ, починаючи з 1996 року, коли було запущено перший КА серії Січ.
ДЗЗ як метод глобального спостереження (особливо із застосуванням космічних засобів) породжує ряд складних міжнародно-правових проблем, серед яких найголовніша – безконтрольне розповсюдження даних ДЗЗ, що може нанести шкоду оборонним, економічним та іншим життєво важливим інтересам держав.
Так, свого часу представники країн, що розвиваються, активно відстоювали думку, за якою режим зондування з космосу і розповсюдження даних ДЗЗ має відповідати принципу суверенітету держав над їх природними ресурсами. На підставі цього принципу країни, що розвиваються, наполягали на правах держав, територія яких зондується, контролювати дослідження з космосу зазначених ресурсів, включаючи право дозволяти або забороняти такі дослідження, тобто, встановлювати дозвільний порядок ДЗЗ. Проте вже перші обговорення цього питання в КВКП довели, що зазначений режим буде протирічити чинним нормам міжнародного права, в першу чергу, одному з основних принципів космічної діяльності – свободі досліджень та використання космічного простору усіма державами на основі рівності та відповідно до норм міжнародного права.
Вперше на міжнародному рівні проблеми використання космічної техніки та пов’язаних з цим правовідносин обговорювались в ході Першої конференції ООН з космосу (ЮНІСПЕЙС) у 1968 році. Зазначені міжнародно-правові проблеми з початку 70‑х років стали предметом дискусій в Юридичному підкомітеті Комітету ООН з космосу та інших міжнародних форумів.
У 1971 році було засновано Робочу групу з питань ДЗЗ у складі Юридичного підкомітету.
Концепції розповсюдження інформації дистанційного зондування Землі з космосу первісно визначалася двома принциповими підходами до такого розповсюдження на міжнародній арені.
США, Японія та низка інших розвинених країн виступали за використання в цій галузі принципу вільного потоку інформації, за вільну торгівлю супутниковою інформацією на світовому ринку.
Країни, що розвиваються, яких підтримали колишній СРСР, інші країни соціалістичної орієнтації а також Франція, вважали, що держави володіють суверенними правами на інформацію щодо територій, які знаходяться під їх юрисдикцією, і мають повністю контролювати її розповсюдження. Згодом, в гострих дискусіях в рамках Комітету ООН з космосу щодо правового режиму ДЗЗ і розповсюдження отриманих даних ця позиція була трохи пом’якшена, і було запропоновано запровадити дозвільний порядок розповсюдження інформації ДЗЗ на міжнародному рівні з попередньої згоди на це країни, територія якої зондується.
Оскільки досягти консенсусу на цій основі не вдалося, СРСР на початку 80-х рр. минулого століття виступив з компромісною пропозицією поділу інформації ДЗЗ на наперед визначені категорії в залежності від ступеня їх просторового розрізнення. Дані високої якості розрізнення при цьому могли б розповсюджуватися тільки з дозволу держави, територія якої зондується, а інші дані надавалися б у вільне користування. Ця концепція знайшла своє віддзеркалення у проекті Конвенції про передачу та використання даних дистанційного зондування Землі з космосу 1978 року.
Незважаючи на отриману підтримку більшості членів КВКП компромісної пропозиції СРСР, остання не зібрала консенсусу, і у 1982 році в ході проведення Другої конференції ООН з космосу (ЮНІСПЕЙС-82) в проекті декларації Групи 77, оприлюдненої делегатом Мексики, було запропоновано підхід, за яким визнавалося б право країн, території яких зондується, на необмежений і безоплатний доступ до такої інформації, а також на контроль за її розповсюдженням на міжнародному рівні.
Бразилія висунула іншій підхід, згідно з яким правомірність розповсюдження інформації ДЗЗ ставилася у залежність від факту надання першочергового доступу до неї для держави, територія якої зондувалася. Однак і ця пропозиція загальмувала через занадто високі вимоги з боку країн, що розвиваються, стосовно надання їм пільг на доступ до відповідної інформації.
І лише через чотири роки напруженої роботи експертів Робочої групи з ДЗЗ, фахівців спеціалізованих міжнародних організацій (МАФ, МАА, МІКП, КОСПАР, АМП), урядових делегацій на щорічних сесіях Комітету ООН з космосу та його Юридичного підкомітету, що знадобилися для досягнення консенсусу, 3 грудня 1986 року ГА ООН своєю резолюцією 41\65 (11) прийняла «Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космосу» (Принципи ДЗЗ).
Принципи ДЗЗ не мають обов’язкової юридичної сили, але, як було доведено практикою використання засобів ДЗЗ, зазначені принципи діють вже більш ніж чверть століття, отже, їх цілком можна розглядати як звичаєві норми.
Ці Принципи не охоплюють усієї діяльності з дистанційного зондування Землі з космосу. Поза сферою дії Принципів знаходяться ДЗЗ для військових цілей, зондування атмосфери з метою прогнозування погоди, а також відносини із зондування своєї власної території, хоча про це в Принципах і не зазначається напряму. Іншими словами, предметом регулювання Принципів ДЗЗ є відносини у зв’язку з діяльністю з дистанційного зондування з космосу території зарубіжних держав, водних акваторій та земного суходолу (у тому числі території Антарктики) за межами національної юрисдикції держав.
В принципах міститься низка важливих положень, які, безумовно, мають позитивний вплив на розвиток відносин у цій сфері, подальше удосконалення практики ДЗЗ.
Перш за все – це викладені в Принципі І визначення термінів, які застосовуються в галузі дистанційного зондування Землі:
«Діяльність з дистанційного зондування» – експлуатація космічних систем дистанційного зондування, станцій з прийому та накопиченню первинних даних і діяльність з оброблення, інтерпретації та розповсюдження оброблених даних;
«Дистанційне зондування» – зондування поверхні Землі з космосу з використанням здатності електромагнітних хвиль, що випромінюються, віддзеркалюються та розсіюються об’єктами, що зондуються, з метою кращого розпорядження природними ресурсами, удосконалення землекористування та охорони довкілля;
«Оброблені дані» – матеріали, отримані в результаті обробки первинних даних, яка необхідна для забезпечення можливості користуватися цими даними;
«Первинні дані» – необроблені дані, які отримуються за допомогою апаратури дистанційного зондування, встановленої на борту космічного об’єкта, які передаються або доставляються на Землю з космосу за допомогою телеметрії та у вигляді електромагнітних сигналів, фотоплівки, магнітної плівки або будь-яким іншими способами;
«роаналізована інформація» – інформація, отримана в результаті інтерпретації оброблених даних, додатково введених даних і відомостей з інших джерел.
Основними положеннями Принципів ДЗЗ є такі:
– дистанційне зондування Землі з космосу здійснюється на благо і в інтересах усіх країн, незалежно від рівня їх економічного, соціального або науково-технічного розвитку та з особливим з урахуванням потреб країн, що розвиваються, згідно з нормами та принципами міжнародного права, включаючи Статут ООН, Договір про космос 1967 року і відповідні документи МСЕ (Принципи ІІ, ІІІ), а також на основі поваги повного і постійного суверенітету усіх держав і народів над своїми багатствами і природними ресурсами з належним урахуванням визнаних міжнародним правом прав та інтересів інших держав і організацій, під юрисдикцією останніх (ІV);
– держави в ході зазначеної діяльності мають сприяти міжнародній співпраці в сфері ДЗЗ, з метою чого надають іншим державам можливості для участі в такій діяльності на справедливих і взаємоприйнятних умовах, а для заохочення міжнародного співробітництва, особливо з урахуванням потреб країн, що розвиваються, держава, що здійснює ДЗЗ, інформує Генерального секретаря ООН та інші зацікавлені держави про таку діяльність, вступає, за проханням, в консультації з державою, територія якої зондується, для надання можливостей участі в цій діяльності, у тому числі й шляхом надання технічної допомоги, та підвищенню взаємних вигод, що при цьому отримуються (V-VІІ, ІХ, ХІІІ);
– Організація Об’єднаних Націй та відповідні установи системи ООН сприяють міжнародному співробітництву, включаючи надання технічної допомоги та здійснюючи координацію в галузі дистанційного зондування (VІІІ);
– дистанційне зондування Землі має сприяти охороні природного середовища Землі та захисту людства від стихійних лих (Х-ХІ);
– держава, територія якої зондується, має першочергове право на доступ до відповідних даних ДЗЗ на недискримінаційній основі та розумних умовах оплати, особливо приймаючи до уваги потреби та інтереси країн, що розвиваються (ХІІ).
Як легко можна зрозуміти, більшість з принципів повторюють чинні норми міжнародного права, у тому числі положення діючих договорів з космосу.
Водночас, прийняття Принципів ДЗЗ не означає, що можна вважати відповідну діяльність з ДЗЗ повністю врегульованою нормами міжнародного права. Так, наприклад, Принцип ХІV, присвячений питанням відповідальності держав за їх діяльність у галузі ДЗЗ, є, на думку багатьох дослідників космічного права, надзвичайно важливим з огляду на філософію міжнародного співробітництва у космосі взагалі.
Зміст цього Принципу дає підстави стверджувати, що міжнародна відповідальність держави, що володіє космічним сегментом ДЗЗ, цілком підпадає під дію норм міжнародного права та цих Принципів.
Однак, проблема полягає в тому, що діяльність з дистанційного зондування Землі з космосу, яка є єдиним цілим у функціональному сенсі, поділяється за місцем провадження на дві складові: космічну та наземну. Перша, безумовно, підпадає під дію норм міжнародного космічного права як один з різновидів космічної діяльності, причому незалежно від того, провадиться ця діяльність урядовими підприємствами, установами та організаціями чи юридичними особами приватного сектора економіки. Що стосується другої складової, то питання про статус відповідальності поки що залишається відкритим.
Справа в тому, що, з однієї сторони, визначення поняття «Діяльність з дистанційного зондування», наведене в Принципі І, прямо зазначає, що до відповідної діяльності має відношення як діяльність безпосередньо у космічному просторі з експлуатації ШСЗ, так і наземна діяльність з прийому, накопичення, обробки, інтерпретації та розповсюдження інформації. Уявляється, що тлумачення цих Принципів на системному рівні дає підстави для висновку про можливість розповсюдження міжнародного статусу відповідальності держави за усю діяльність з ДЗЗ, тобто, на обох її стадіях.
Разом з тим, відповідальність в галузі ДЗЗ поділяється на політичну (відповідальність держави, що санкціонує таку діяльність і здійснює відповідний контроль, у тому числі за розповсюдженням інформації ДЗЗ на міжнародному рівні) та матеріальну відповідальність за шкоду, спричинену в результаті дистанційного зондування Землі з космосу (у тому числі за передачу інформації ДЗЗ третім країнам). За умови все більшої комерціалізації космічної діяльності, перетворення ДЗЗ в реальний сектор світового ринку матеріальну відповідальність доцільно перекладати на відповідні національні суб’єкти господарювання і визначати її відповідно до норм і процедур національного законодавства та міжнародного приватного права.
Наразі, за рекомендаціями ЮНІСПЕЙС-ІІІ, Комітет ООН з космосу має плани включити до порядку денного своїх щорічних найближчих сесій огляд Принципів БТМ і Принципів ДЗЗ з метою їх майбутнього перетворення в міжнародні договори.
Супутникова навігація
Сьогодні ми є свідками значного зростання інтенсивності міжконтинентального і трансокеанського транспортного потоку. Продовжують вдосконалюватись морські та повітряні перевезення, а розміри морських і повітряних суден поступово зростають. Все це ставить на порядок денний підвищені вимоги до техніки навігації. Безпека суттєво завантажених морських маршрутів і повітряних ліній може бути забезпечена найкращим чином шляхом використання навігаційних супутників.
Перші космічні навігаційні системи (КНС) ГЛОНАСС (СРСР, з 1991 року – Росія) і НАВСТАР (США) розроблювались як виключно військові. Однак реалії сьогодення показали не тільки економічну вигоду використання цих супутникових систем для вирішення національних проблем керування рухом, але й виявили політичні аспекти, що дозволяють інтегрувати зусилля міжнародного співтовариства для прогресивного розвитку засобів космічної навігації, не випускаючи з поля зору питання національної безпеки Росії та США.
Більше того, не дивлячись на певні успіхи в співпраці Міністерства оборони США з Міністерством транспорту США, цивільні користувачі продовжували сприймати КНС НАВСТАР, насамперед, як військову систему і відчували непевність в можливостях її структури повністю задовольнити їх потреби. Тому цілком природним було заснування США на початку 90-х рр. КНС цивільного призначення ГПС – Глобальної системи місцевизначення (DPS – Global Position System), яка стала, таким чином, першою реальною компонентою майбутньої ГНСС.
Як і у випадку з КНС НАВСТАР, юрисдикція МО РФ над системою ГЛОНАСС ускладнює її використання цивільними користувачами. На думку російських юристів протиріччя між інтеграційними тенденціями і забезпеченням національної безпеки потребує додаткових зусиль для досягнення розумного компромісу. Тим не менше, враховуючи монополію США на ринку відповідних послуг і наближеність експлуатаційних характеристик ГЛОНАСС до стандартів об’єднаної Європи, міжнародні користувачі все ж зацікавлені в широкомасштабному використанні цієї КНС Росії.
На Х Аеронавігаційній конференції ІКАО, що відбулась у 1991 році, США ініціювали використання національної КНС для забезпечення міжнародного авіасполучення на термін 10 років, а ще через два роки пропонують вже ІКАО та ІМО використовувати ГПС як складову Глобальної навігаційної супутникової системи (ГНСС). Після цього російська влада виступила з відповідними ініціативами щодо використання КНС ГЛОНАСС з тією самою метою.
У 1996 році ІКАО та ІМО ухвалили зазначені вище пропозиції США і Російської Федерації щодо використання космічних навігаційних системи ГПС і ГЛОНАСС як компоненти майбутньої ГНСС.
Останнім часом велику увагу розвитку засобів космічної навігації приділяє й ЄС, з яким Україна має домовленості щодо участі національної космічної галузі в створенні та розвитку Європейської супутникової навігаційної системи ГАЛІЛЕО.
Але, тим не менше, все ще існує низка певних протиріч, які стримують використання національних і регіональних космічних навігаційних систем для побудови майбутньої ГНСС.
По-перше, до цього часу практично ігнорується необхідність урахування витрат, пов’язаних зі створенням національних або регіональних компонент майбутньої ГНСС.
По-друге, не дивлячись на широке порозуміння і визнання вигод, пов’язаних з використанням супутникової навігації, існує загроза, що не всі групи користувачів (авіація, морські судна, автомобільний та залізничний транспорт тощо) матимуть змогу домогтися своїх вимог при розробці майбутньої ГНСС.
Існують також серйозні занепокоєння відносно того, яким чином витрати, пов’язані зі створенням і експлуатацією майбутньої ГНСС, зможуть бути справедливо розділені між користувачами.
Виходячи з цього, найбільш актуальним стало опрацювання можливих шляхів міжнародно-правового вирішення проблеми широкомасштабного використання цивільними користувачами існуючих КНС з перспективою переходу до майбутньої ГНСС.
Процес створення міжнародно-правової бази майбутньої ГНСС «набрав обертів» після розгляду цього питання в рамках ЮНІСПЕЙС-ІІІ і наступних рекомендаціях ГА ООН на адресу Комітету ООН з космосу та ІКАО щодо підвищення їх координуючої ролі в питаннях створення такої бази.
Зокрема, в документах ЮНІСПЕЙС-ІІІ було накреслено «програму конкретних заходів»:
– для утворення глобальної багаторежимної супутникової системи радіонавігації та місцевизначення в масштабах планети першочергово забезпечити високу ступінь регіонального та глобального співробітництва;
координація дій зацікавлених держав і міжнародних організацій з дослідження можливостей окремих КНС для оцінки їх сумісності та розроблення підсистем другого покоління;
забезпечити міжнародно-правовими засобами умови безперервного доступу до глобальних навігаційних супутникових сигналів цивільним користувачам;
визначення авторитетних міжнародних організацій ІКАО, ІМО та Міжнародного союзу електрозв’язку (МСЕ) відповідальними за здійснення заходів із захисту діапазону радіочастот, в якому функціонують усі ГНСС, від перешкод, що створюються іншими радіопередавачами, або перерозподілу цих частот за комерційними інтересами.
Хоча зазначена «програма конкретних заходів» – це скоріше організаційні засади співробітництва держав з міжнародними організаціями, безпосередньо зацікавленими в побудові та наступній експлуатації ГНСС. При цьому наведеними «заходами»практично ігнорується необхідність урахування витрат, пов’язаних зі створенням вищезазначеної системи, тобто, витрат які мають бути справедливо розділені між державами-власниками існуючих КНС і різними категоріями держав-користувачів: держав-власників регіональних або національних комплементарних сегментів, що проектуються, і держав, що є тільки споживачами відповідних послуг.
у 2001 році було утворено Ініціативну групу з ГНСС, основним результатом чотирьох років роботи якої стало заснування у 2005 році на добровільній основі Міжнародного комітету з глобальних навігаційних супутникових систем (МКГ). До складу МКГ входять дві держави, що володіють національними КНС (ГПС – США і ГЛОНАСС – РФ), держави-члени ЄС (ГАЛІЛЕО), а також держави-члени ООН (у тому числі й Україна), які докладають зусиль для створення ГНСС і використання її можливостей з метою використання космічних технологій. Крім цього, кілька авторитетних міжнародних організацій (серед яких Комітет ООН з космосу та ІКАО, МСЕ, КОСПАР), беруть участь у встановленні стандартів використання супутникових навігаційних сигналів і сприяють застосуванню нових технологій.
Але, безумовно, тільки розроблення та прийняття на рівні ООН принципів побудови та використання майбутньої Глобальної супутникової навігаційної системи може надати відчутного імпульсу процесу міжнародно-правового забезпечення.
Космічна метеорологія
Одним з найважливіших видів прикладної космічної діяльності, найщільнішим чином пов’язаних з повсякденним життям на Землі та таких, що відкривають найширші можливості для підвищення рівня життя, є космічна метеорологія.
Погода і клімат у тому чи іншому місці є результатом складної взаємодії місцевих, регіональних і глобальних чинників, пов’язаних з циркуляцією та динамікою атмосфери, які, у свою чергу, залежать від взаємодії атмосфери з океаном, суходолом, рослинністю та кріосферою.
З перших запусків метеорологічних ракет і КА з встановленою на них спеціальною апаратурою стали можливими отримання різноманітної метеорологічної інформації про погодні явища, доповнення даних, які надаються наземними станціями, мережа яких поки що є вкрай нерівномірною на материках і акваторіях. Спостереження за погодою одночасно на усій земній кулі, яке уможливилося завдяки застосуванню системи метеосупутників, дозволило суттєво покращити коротко- та довгострокові прогнози погоди, зробити більш точними попередження про тайфуни, урагани, повені та посухи, передбачення льодової обстановки в океанах, настання періоду дощів і багатьох інших кліматичних явищ. Покращення ж зазначених прогнозів має надзвичайно важливе значення для різних сфер діяльності людини, в особливості для сільського господарства, авіації, автомобільного, залізничного та водного транспорту, зв’язку тощо.
Метеорологічні супутники надають у розпорядження синоптиків нові можливості більш точного прогнозування погоди. Крім цього, системне вивчення чинників, які впливають на клімат, постійний аналіз та вимірювання цих чинників, у тому числі й поза межами земної атмосфери у найближчому майбутньому, можливо, дозволять відповісти на питання: як все більш агресивна по відношенню до природи господарська діяльність людини впливає на клімат Землі? чи реальною є загроза глобального потепління із усіма його катастрофічними наслідками для багатьох регіонів планети? чи оборотні зміни в озоновому шарі Землі, та чи не загрожують ці зміни самому існуванню біосфери? чи можливо, якщо не завадити, то хоча б попередити завчасно стихійні лиха та техногенні катастрофи, що так часто в останній час докучають людству?
Глобальні спостереження in situ та з космосу провадяться на постійній основі в рамках Всесвітньої служби погоди Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО), їх результати передаються до центрів обробки даних, в яких і складаються прогнози погоди на період від доби до двох тижнів. Координаційна група з метеорологічних супутників відіграє роль координуючого механізму відносно співпраці між операторами метеорологічних супутників, які функціонують як на геостаціонарній, так і на низькій навколоземній орбітах (ННО), і забезпечує також безпосередню взаємодію між користувачами і операторами супутників.
ВМО вивчає проблеми співробітництва держав у сфері застосування ШСЗ в метеорології, створення та експлуатації всесвітньої служби погоди, дослідження можливості використання ШСЗ для глобального збору метеорологічних даних. Крім цього, в полі зору ВМО знаходяться проблеми створення мережі станцій і центрів метео-, гідро- та геофізичних спостережень та обслуговування, а також стандартизація засобів і методів метеоспостережень, використання їх результатів в авіації, судноплавстві, сільському та водному господарстві, сприяння співробітництву між метеорологією та гідрологією тощо.
Задачі та цілі космічної метеорології потребують розширення міжнародної співпраці, оскільки усі держави однаково зацікавлені в покращенні методів прогнозування погоди, від яких залежить і точність прогнозів, і можливості збільшення термінів такого прогнозування. Тому саме ООн відіграє значну роль в подальшому розвитку міжнародного співробітництва в сфері космічної метеорології.
Сучасний стан космічної метеорології характеризується двома важливими досягненнями установ системи ООН і Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) та її партнерських організацій, які мають практичне значення для усього людства: підвищення надійності прогнозування погоди та клімату, а також оцінка причин і стану розвитку довготермінових змін в рамках біосфери землі.
Ці останні досягнення дають підстави розраховувати на появу більш широких можливостей в майбутньому і, в першу чергу, в плані рішення, зокрема, таких сучасних соціально-економічних питань, як щорічне планування виробництва продовольства та матеріалів, перспективне інвестування в розвиток інфраструктури та раціональне використання прісноводних ресурсів тощо.
З метою реалізації цих можливостей планується забезпечення такими послугами та продуктами, як:
а) 30-хвилинне попередження про найнебезпечніші явища погоди, наприклад, прогнозування торнадо більш ніж за 10 хвилин до їх появи – заздалегідь важка, але необхідна справа в тих районах, де є можливою їх поява;
б) 5-денне прогнозування шляхів ураганів з точністю до 30 км: щоб скоротити число помилкових сповіщень, що обумовлені існуючою наразі невизначеністю щодо місць зіткнення ураганів із земною поверхністю, яка складає приблизно 400 км за три дні до події;
в) 10–14-денний прогноз погоди: нові види та засоби вимірювань, особливо тропосферних вітрів, и суттєвий прогрес в галузі моделювання здатні максимально підвищити точність короткострокового та середньострокового прогнозування погоди;
г) 12-місячне регіональне прогнозування кількості опадів: нещодавні успіхи в галузі моделювання глобального гідрологічного циклу свідчать про можливості складання регіональних прогнозів гідрологічного циклу на основі глобальних спостережень гідрологічного циклу;
д) 15–20-місячне прогнозування явища «Ель–Ніньо»: «ретро-спективний прогноз» двух останніх явищ «Ель–Ніньо» свідчить про можливості їх прогнозування за допомогою відповідної системи космічних і наземних спостережень та їх цілеспрямованого моделювання;
e) 10-літнє прогнозування клімату: прогнозування клімату на десятиліття теоретично є можливим, якщо дослідницькі системи, які застосовуються на цей час в майбутньому будуть доповнені до рівня експлуатаційних систем.
Ядерні джерела енергії в космосі
Доцільність використання ЯДЕ для окремих видів космічних об’єктів обумовлена об’єктивною необхідністю компактності та значного ресурсу функціонування джерел енергозабезпечення апаратури на борту таких об’єктів незалежно від сонячної енергії. Водночас, використання ядерного палива пов’язане у випадку аварійних ситуацій з можливою небезпекою для населення та довкілля, що особливо при приземленні такого об’єкта на території іншої держави, безумовно, порушить і питання міжнародно-правової відповідальності.
Вперше питання практичного використання ЯДЕ на борту КА було порушено у 1978 році на 15-й сесії Науково-технічного підкомітету КВКП у зв’язку з аварією і приземленням на території Канади залишків радянського супутника Космос-954 з ядерним реактором на борту. Наступного року відповідно до резолюції ГА ООН 31/16 цей підкомітет утворив Робочу групу для вивчення технічних аспектів і заходів безпеки під час використання ЯДЕ в космосі.
1979 року на своїй першій сесії Робоча група, відзначивши безумовні переваги ЯДЕ при здійсненні довготермінових місій у космосі, дійшла до висновку про те, що такі джерела можуть використовуватись цілком безпечно, якщо при цьому будуть повністю враховуватись міркування їх безпечної конструкції та експлуатації.
Того ж року правові аспекти використання ЯДЕ на борту космічних об’єктів були вперше розглянуті в ході 17 сесії Юридичного підкомітету КВКП. У 1980 році питання використання ЯДЕ в космосі було розглянуто на 19-й сесії Юридичного підкомітету в рамках окремого пункту порядку денного «Огляд існуючих норм міжнародного права щодо діяльності в сфері космічного простору з метою встановлення доцільності доповнень подібних норм права положеннями, що стосуються застосування ядерних джерел енергії у космічному просторі».
Надалі робота в напрямі напрацювань заходів і правил з безпечного використання ЯДЕ у космічному просторі розгалужується: група експертів Науково-технічного підкомітету опікується технічними аспектами та заходами безпеки при використанні ЯДЕ14, а Юридичний підкомітет опрацьовує міжнародний досвід правової регламентації використання ядерних джерел енергії.
В наступні п’ять років Юридичний підкомітет продовжив вивчення порушеного питання вже в рамках нового пункту порядку денного «Розгляд можливості доповнень норм міжнародного права, що стосуються використання ядерних джерел енергії у космічному просторі».
З 1986 року, коли Науково-технічний підкомітет досяг консенсусу щодо необхідності прийняття міжнародних критеріїв конструювання та безпечного застосування ЯДЕ в космосі, ним були опрацьовані питання: про порядок консервування радіоізотопних матеріалів, повернення та поховання залишків ядерного палива, можливих наслідків від зіткнень ЯДЕ з космічним сміттям тощо.
У 1991 році, після розроблення критеріїв безпечного використання ЯДЕ в космосі15, на своїй 28-ій сесії Науково-технічний підкомітет рекомендував обмежити застосовування ЯДЕ тільки тими космічними польотами, які не можуть здійснюватися іншим чином з використанням неядерних джерел енергії, та запропонував державам надавати Генеральному секретареві ООН на регулярній основі доповіді про національні та міжнародні дослідження, що стосуються безпечного використання ядерних джерел енергії у космічному просторі.
На своїй 25-ій сесії 1986 року, Юридичний підкомітет утворює Робочу групу, яка з цього часу опікувалася питанням кодифікації норм застосування ЯДЕ в космосі, що й успішно було завершено у 1992 році розробленням проекту «Принципів, які стосуються використання ядерних джерел енергії у космічному просторі» (Принципів ЯДЕ).
Після схвалення на 35-й сесії Комітету ООН з космосу того ж року зазначений проект Принципів був прийнятий 14 грудня 1992 року черговою (47-ою) сесією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй як документ ООН А/47/20.
Документ налічує у своєму складі 11 Принципів:
Перший принцип прямо зазначає, що діяльність, пов’язана з використанням ядерних джерел енергії у космічному просторі, провадиться відповідно до норм міжнародного права, включаючи положення Статуту ООН і Договору про космос 1967 року.
Другий принцип дає визначення спеціальних термінів і понять («держава, що запускає»; «загальний принцип глибокого захист», таке інше).
Третій принцип визначає керівні принципи та критерії безпеки використання ЯДЕ у космічному просторі для мінімізації кількості радіоактивного матеріалу в космосі та зведенням до мінімуму відповідних ризиків і складається з трьох спеціальних розділів.
Перший розділ наводить загальні цілі щодо радіаційного захисту та ядерної безпеки. Конструкція та спосіб використання космічних об’єктів з ядерними джерелами енергії на борту повинні з великою ступінню впевненості забезпечувати захист окремих осіб, населення та біосфери від радіологічної небезпеки як за нормальних умов функціонування, так і на випадок аварійних обставин.
Другий і третій розділи містять характеристики основних видів ядерних джерел енергії: ядерних реакторів і радіоізотопних генераторів, а також вимоги до заходів з убезпечення експлуатації ЯДЕ.
Четвертий принцип повністю присвячений оцінці безпеки на усіх стадіях життєдіяльності ЯДЕ в космосі та заходам з інформування громадськості через Генерального секретаря ООН про можливі запуски космічних об’єктів з ядерними джерелами енергії на борту.
П’ятий принцип стосується сповіщення про повернення на Землю космічних об’єктів, що зазнали аварії та мають у своєму складі ЯДЕ. При цьому будь-яка держава, що запускає космічний об’єкт з ЯДЕ на борту, має своєчасно та у встановленому наперед форматі інформувати всі зацікавлені держави та Генерального секретаря ООН про можливість повернення радіоактивних матеріалів на Землю.
Шостий принцип регламентує порядок проведення додаткових консультацій на прохання зацікавлених держав з огляду на положення попереднього принципу щодо інформування цих держав.
Сьомий принцип викладає умови та порядок надання необхідної допомоги державам, інтереси яких зачіпаються в результаті аварії космічного об’єкта з ЯДЕ на борту, державами, що мають відповідну інформацію стосовно такого об’єкта з ЯДЕ, для оцінки ситуації та прийняття адекватних запобіжних заходів, які уявляються необхідними.
Восьмий принцип відповідно до положень ст. ІV Договору про космос 1967 р. регулює питання відповідальності держав і міжнародних організацій за діяльність, пов’язану з використанням ЯДЕ в процесі дослідження та використання космічного простору.
Дев’ятий принцип регулює питання відповідальності за шкоду, спричинену космічним об’єктом з ЯДЕ на борту, та відповідну компенсацію згідно з положеннями ст. VІІІ Договору про космос.
Десятий принцип встановлює порядок врегулювання спорів, пов’язаних з використанням ЯДЕ в космосі, та застосуванням цих Принципів.
Одинадцятий принцип наводить умови перегляду Принципів за умови досягнення консенсусу з цього питання в рамках КВКП.
Положення Принципів ЯДЕ далекі від досконалості, тому в останньому Принципі зазначається про необхідність порушення питання про наступний перегляд цих Принципів Комітетом ООН з космосу через два роки після їх прийняття.
Треба зазначити, що Принципи ЯДЕ розроблювалися за єдиними на той час рекомендаціями Міжнародного комітету з радіаційного захисту, що були прийняті ще у 1977 році.
Наразі, коли космічна спільнота з усе більшою стурбованістю сприймає загрози зіткнення космічних об’єктів з ЯДЕ на борту з космічним сміттям (нефункціонуючими залишками космічних об’єктів і засобів їх доставки), все більше делегацій на щорічних сесіях КВКП порушують питання перегляду Принципів.
Особливо настійливо ці пропозиції лунають на сесіях КВКП з огляду на розроблення і прийняття Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ) у 1996 році більш сучасних і досконалих норм ядерної безпеки, які з рекомендаціями цієї найвпливовішої міжнародної організації з питань ядерної безпеки згодом стали основою для підготовки конкретних пропозицій щодо перегляду Принципів.
В цих пропозиціях присутні шість нових принципів, які стосуються культури безпеки, обґрунтування, обмеження і гарантій ризиків, показників забруднення космічного простору. Зауваження, зроблені стосовно цих пропозицій на сесіях Комітету ООН з космосу і його підкомітетів, давали підстави констатувати, що більшість з них можуть стати підґрунтям для досягнення консенсусу щодо перегляду Принципів ЯДЕ.
Однак, враховуючи наявність полярних точок зору на необхідність термінового перегляду Принципів, на 35-ій сесії Науково-технічного підкомітету КВКП у 1997 році біло ухвалено компромісну пропозицію – прийняти на наступні 5 років програму всеосяжного аналізу норм і стандартів, що стосуються безпеки ядерних джерел енергії та ядерних матеріалів з метою: а) виявити відповідні чинні міжнародні та національні норми і стандарти з використання ЯДЕ в космосі та на Землі; б) створення відповідної бази даних.
Згодом ця програма була продовжена до 2006 року. Цього ж року вперше було проведено спільний практикум Робочої групи Науково-технічного підкомітету КВКП і Комісії МАГАТЕ з норм ядерної безпеки (Відень, 21-22.11.2006 р.) рамках роботи двадцятої сесії цієї Комісії.
У 2007 році на 50-ій сесії КВКП було підтримано рішення Підкомітету про те, що для підготовки та оприлюднення рамок забезпечення безпеки використання ЯДЕ в космічному просторі доцільно продовжити партнерство між Підкомітетом і МАГАТЕ шляхом утворення об’єднаної групи експертів з представників цих установ. одночасно з прийняттям спільних заходів Науково-технічного підкомітету та МАГАТЕ з розробки стандартів безпеки використання ЯДЕ у космічному просторі, КВКП також ухвалив новий план роботи Робочої групи на період 2007-2010 рр.
Таким чином, можна сказати, що питання перегляду Принципів ЯДЕ на певний час «заморожене». Наразі діє вже третя програма розроблення міжнародних критеріїв конструювання та безпечного застосування ЯДЕ в космосі, яка включає в себе: накопичення і опрацювання даних національних досліджень у цій галузі, аналіз міжнародних і національних норм і стандартів щодо космічного і наземного застосування ЯДЕ, формулювання загально прийнятних критеріїв безпечного використання ЯДЕ в космічному просторі.
Україна, починаючи з 1994 року, у своїх щорічних доповідях з національної космічної діяльності неодноразово підкреслювала про невикористання ЯДЕ в космосі та відсутність планів такого використання в найближчому майбутньому.
Завдання для самоперевірки та контролю засвоєння знань
1. Ознайомтесь із рекомендованою до цієї теми літературою.
2. Сформулюйте визначення терміну «космонавт» і поясніть його відмінність щодо поняття «член екіпажу МКС».
3. Охарактеризуйте галузеві принципи МКП, що мають відношення до правового статусу космонавтів (астронавтів).
4. Згадайте, на яких основних принципах МКП ґрунтуються норми Угоди про рятування 1968 року в тій її частині, що стосується зобов’язань держав щодо пошуку, порятунку і повернення космонавтів.
5. Поясніть різницю у фінансових зобов’язаннях держави реєстрації щодо відшкодування витрат на пошук і повернення космічних об’єктів і пошук, порятунок і повернення космонавтів за Угодою про рятування 1968 року.
підсумки
Необхідно зрозуміти:
1. Порядок денний на ХХІ століття, низка інших документів світових форумів останнього десятиліття не тільки позначили основні орієнтири становлення безпечного світу, але й визначили місце і роль прикладних видів космічної діяльності в стратегії виживання людства.
2. Саме у наш час, коли ми явно відчули скінченність земних ресурсів, виникає реальна можливість створення генераторів сонячної енергії у космосі з метою задоволення енергетичних потреб людства із одночасним вирішенням не менш складних екологічних проблем.
3. Космічний радіозв’язок вкрай важливий для відслідковування руху і керування космічними апаратами (КА), телеметрії, контактів з космонавтами та передачі інформації з експлуатаційною або дослідницькою метою.
4. Сотні штучних супутників Землі забезпечують сталий та якісний зв’язок і TV-програми з усіх куточків земної кулі, а обсяги, надійність і швидкість передачі даних за допомогою супутників стрімко ростуть при ціні за передачу одиниці інформації, що не менш швидко й постійно знижується.
5. Дистанційне зондування Землі з космосу для розвідки та оцінки природних ресурсів регіонів планети принципово змінює роботу геологів, картографів, фахівців водного, лісного та сільського господарств, а також є потужним засобом під час впровадження заходів із захисту довкілля.
6. Унікальна здатність систем розвідувальних КА підсумовувати (методом послідовного накладання) дані детального аналізу відтворює цілком виразну картину діяльності на поверхні Землі та в земній атмосфері, є вже сьогодні вирішальним інструментом для протидії розповсюдженню зброї по планеті.
7. Безпека суттєво завантажених морських маршрутів і повітряних ліній може бути забезпечена найкращим чином шляхом використання навігаційних супутників. Майбутні Глобальні навігаційні супутникові системи (ГНСС) цілодобово забезпечуватимуть за будь-яких погодних умов інформацію про просторове розташування, швидкість і час користувачам у будь-якій точці на поверхні Землі, у повітрі та у космосі.
8. Супутникові системи аварійного пошуку та рятування (наприклад, система КОСПАС-САРСАТ) визначають місцезнаходження об’єкта, що укомплектований маяком-відповідачем, на випадок, коли такий об’єкт зазнає лиха. Системи місцевизначення дозволяють встановлювати координати об’єктів практично в реальному масштабі часу в будь-якій точці на поверхні Земної кулі.
9. Метеорологічні ШСЗ надають у розпорядження синоптиків нові можливості більш точного прогнозування погоди. Крім цього, системне вивчення чинників, які впливають на клімат, у тому числі й поза межами земної атмосфери у найближчому майбутньому дозволять відповісти на питання: як все більш агресивна по відношенню до природи господарська діяльність людини впливає на клімат Землі? чи оборотні зміни в озоновому шарі Землі та чи не загрожують ці зміни самому існуванню біосфери? чи можливо, якщо не завадити, то хоча б попередити завчасно стихійні лиха та техногенні катастрофи, що так часто в останній час докучають людству?
10. Висновки ЮНІСПЕЙС-ІІІ підтвердили виняткове значення космічної метеорології в реалізації проголошеного світовим співтовариством курсу на сталий розвиток.
11. Космічні техніка та технології не мають альтернативи з огляду на проблематику космічних катастроф: на випадок необхідності відвернення загрози бомбардування земної поверхні малими небесними тілами (астероїдами, кометами, метеоритами). А саме такі зіткнення в минулому найбільш вірогідно ставали причиною періодичного винищення усього живого на нашій планеті.
12. Значення ЯДЕ для реалізації місій у космосі пояснюється як конструктивними особливостями (компактністю), так і надзвичайно вигідними експлуатаційними характеристиками (довготерміновим функціонуванням і великою питомою потужністю).
Слід запам’ятати:
1. Правове регулювання прикладних видів космічної діяльності здійснюється відповідно до норм і принципів загального міжнародного права, включаючи Статут ООН, і положень Договору про космос 1967 р.
2. Спеціальні норми правового регулювання прикладних видів космічної діяльності містяться переважно в зводах принципів, які сьогодні розглядаються як звичаєві норми.
3. Серед джерел правового регулювання супутникового електрозв’язку важливе місце посідають документи МСЕ: Статут і Конвенція МСЕ, Регламент міжнародного електрозв’язку та Регламент радіозв’язку.
4. Принципи ДЗЗ мають не тільки політичне, але й юридичне значення в тій частині, яка ґрунтується на чинних нормах міжнародного права і віддзеркалює загальноприйняту практику держав в галузі дистанційного зондування Землі з космосу.
5. Документи Третьої конференції ООН з космосу внесли певні зрушення в розроблення принципів побудови та використання майбутньої Глобальної навігаційної супутникової системи.
6. Динамічний науково-технічний прогрес в галузі розробки та використання ЯДЕ обумовлює необхідність регулярного корегування керівних принципів і норм, прийнятих на міжнародному рівні.
Треба вміти:
1. Дати тлумачення понять «прикладні види космічної діяльності», «безпосереднє телевізійне мовлення», «дистанційне зондування Землі з космосу», «космічна метеорологія», «космічний радіозв’язок», «супутникова навігація», «супутниковий зв’язок», «ядерні джерела енергії».
2. Сформулювати особливості правового режиму ГСО.
3. Пояснити міжнародно-правовий статус держав – учасниць проектів з безпосереднього телевізійного мовлення.
4. Визначити, спираючись на міжнародні документи, основні правила безпечного використання ЯДЕ на борту космічних об’єктів, а також права і обов’язки держав у випадку повернення на Землю космічних об’єктів, що зазнали аварії та мають у своєму складі ЯДЕ .
5. Обґрунтувати основні політико-правові та організаційно-фінансові проблеми створення ГНСС.
рекомендована література
1. Космос на рубеже тысячелетий: Венская декларация о космической деятельности и развитии человеческого общества. Доклад Третьей конференции Организации Объединенных Наций по исследованию и использованию космического пространства в мирных целях. Док. ООН A/CONF.184/6. – Нью Йорк: Изд-во ООН, 1999. – С.1-5.
2. Словарь международного космического права / Под ред. В.С. Верещетина. – М.: МО, 1992.
3. Международное космическое право: Учебник / Отв. ред. Г.П. Жуков, Ю.М. Колосов. – М.: МО, 1999.
4. Яковенко А.В. Современные космические проекты: Международно-правовые проблемы. МО, 2000.
- Перелік умовних скорочень
- Мккс – Міжагентський комітет з питань космічного сміття
- Глоссарій термінів космічного права
- Передмова
- Частина і. Теорія міжнародНого космічНого праВа
- І.1.1. Поняття, джерела і принципи мкп
- І.1.2. Діяльність Організації Об’єднаних Націй з розвитку міжнародного космічного права
- Міжнародний союз електрозв’язку (мсе) – найбільш авторитетна міжнародна організація в галузі зв’язку.
- І.1.3. Міжнародно-правовий режим космічного простору
- І.1.4. Правовий статус космічних об'єктів
- І.1.5. Правовий статус космонавтів
- І.1.6. Особливості правових механізмів окремих напрямів прикладної космонавтики
- І.1.7. Організаційні форми космічної діяльності
- І.1.8. Відповідальність у міжнародному космічному праві
- І.2. Домашнє завдання
- І.3.Практичні заняття і.3.1. Етапи розвитку та джерела мкп. Галузеві принципи мкп
- І.3.2. Роль оон у розвитку міжнародного космічного права
- І.3.3. Міжнародно-правовий режим космічного простору
- І.3.4. Правовий статус космічних об’єктів
- І.3.5. Правовий статус суб’єктів міжнародного космічного прав.
- І.3.6. Правове регулювання прикладних видів космічної діяльності
- І.3.7. Інституційні форми багатостороннього співробітництва в космічній галузі
- І.3.8. Відповідальність у міжнародному космічному праві
- І.4. Модульний контроль
- Частина іі. Сучасні проблеми правового регулювання космічної діяльності
- Іі.1.1. Актуальні проблеми міжнародного космічного права
- Іі.1.2. Правове регулювання світового ринку космічних послуг і технологій
- Іі.1.3. Особливості розвитку національних законодавств з питань космічної діяльності
- Іі.1.4. Національне космічне право України
- Іі.2. Практичні заняття іі.2.1. Актуальні проблеми міжнародного космічного права
- Іі.2.2. Правове регулювання світового ринку космічних послуг і технологій
- Іі.2.3. Особливості розвитку національних законодавств з питань космічної діяльності
- Іі.2.4. Національне космічне право України
- Іі.2.5. Космічне право в системі нового світового порядку
- Іі.3. Модульний контроль
- Додатки Договір про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла
- Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір
- Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об'єктами
- Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір
- Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах
- Декларація правових принципів діяльності держав з дослідження та використання космічного простору
- Принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення
- Додаток Принципи використання державами штучних супутників Землі для міжнародного безпосереднього телевізійного мовлення
- I. Інформування Організації Об'єднаних Націй
- Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космічного простору
- Додаток Принципи, що стосуються дистанційного зондування Землі з космосу
- Принципи, що стосуються використання ядерних джерел енергії в космічному просторі
- Декларація про міжнародне співробітництво в дослідженні та використанні космічного простору на благо й в інтересах усіх держав, з особливим урахуванням потреб країн, що розвиваються
- Матеріали Третьої конференції Організації Об’єднаних Націй з використання та дослідження космічного простору в мирних цілях (юніспейс-ііі)
- 8. Розширення міжнародного співробітництва
- Матеріали Практикуму з космічного права у ххі столітті
- Висновки та пропозиції Практикуму з космічного сміття
- Висновки та пропозиції Практикуму з прав інтелектуальної власності в космонавтиці
- Керівні принципи Комітету оон з космосу щодо запобігання утворення космічного сміття
- 1. Вихідна інформація
- 2. Обгрунтування
- 3. Застосування
- 4. Керівні принципи із запобігання утворення космічного сміття
- 5. Оновлення
- 6. Довідкова інформація
- Кодекс поведінки екіпажу Міжнародної космічної станції
- I. Вступ
- II. Загальні норми
- III. Повноваження та обов'язки командира мкс (Порядок підпорядкованості та передачі повноважень на орбіті: взаємозв'язок між наземним управлінням і управлінням на орбіті)
- IV. Дисциплінарні правила
- V. Керівні принципи з фізичного захисту та інформаційної безпеки
- VI. Захист людини, що виступає як об'єкт досліджень
- Предметний показчик
- Показчик імен
- Бєглий Олександр Васильович
- Підручник