Характеристика промисловості Італії.

У галузевій структурі промисловості Італії переважають обробні галузі (76%). Провідна роль належить галузям машинобудування, хімічної промисловості, харчосмакової промисловості. Останніми роками зростає частка наукоємних галузей машинобудування. Змінюється і територіально структура промисловості: відбувається її децентралізація, переорієнтація на довізну сировину із розміщенням у припортових містах, зростання промислового потенціалу центра та півдня країни. В енергетичному балансі країні домінує нафта (понад 70%). Брак енергетичних ресурсів змушує імпортувати переважну кількість потрібних для економіки нафти (95% від споживання) та природного газу (60%). Нафта надходить морським шляхом з країн Перської затоки і переробляється на нафтопереробних підприємствах, розміщених в основному в портових містах. Газ експортується газопроводами з Росії, а також з Алжиру по газопроводу, прокладеному дном Середземного моря. Видобуваються невеликі кількості кам'яного вугілля. Основна частина електроенергії (понад 200 млрд кВт/годин) виробляється на ТЕС - 65%. Працюють ТЕС на імпортному та власному вугіллі, частково на нафті, розміщуються біля нафтопереробних заводів або у великих містах, де орієнтуються на споживача. ГЕС виробляють 30% електроенергії і розміщені на альпійських річках, повний гідроресурс яких оцінюється у 56 млрд.кВт. АЕС в Італії не працюють після негативного рішення всенародного референдуму у 1987 році. Існують окремі об'єкти альтернативної енергетики. Чорна металургія не має внутрішніх джерел сировини і орієнтується на імпорт, що зумовлює її розміщення у портових містах: Таранто (найпотужніший комбінат, 10 млн.тон сталі на рік), Неаполі, Генуї, Таранто та Пйомбіно. Переробні металургійні заводи розміщені в Турині, Мілані та Венеції, великих індустріальних центрах де накопичується багато металічного лому, а електрометалургія зосереджена поблизу джерел дешевої електроенергії - Больцано, Брешіа. На джерела електроенергії орієнтуються і підприємства кольорової металургії: алюміній виплавляється у Порто-Весме (Сардинія), Марчері, Больцано, цинк у Порто-Весме, Кротоне, свинець - у Порто-Весме, ртуть - у Тоскані. Італія виплавляє 25 млн т сталі і 250 тис. т алюмінію на рік. У виробництві сталі вагоме значення імпортного скрапу.

Машинобудування є найбільш динамічною галуззю. Ще не так давно в металообробці і машинобудуванні домінували Мілан, Турін і Ґенуя. Поступово ці галузі поширились на північний схід, а тепер і в Центр. Значними машинобудівними центрами стали Брешіа, Венеція, Трієст, Болонья, Флоренція і навіть Рим і Неаполь. Транспортне машинобудування є ключовою ланкою. Автомобілебудування представлене концерном "FIAT" із штаб-квартирою в Турині. Його виробничі потужності розміщені в Турині, Мілані, Модені, Больцано, містах П'ємонту і Ломбардії (автомобілі), Мілані, Емілії-Романії (трактори). Завод компанії "Alfa-Romeo" збудовано в Неаполі. Щорічно у Італії випускається до 2 млн автомашин. Окрім автомобілів, виробляються мотоцикли, мопеди, велосипеди. Суднобудівна промисловість розміщена в Трієсті, Генуї, Спеції, Ліворно, Таранто. Авіаційний транспорт виробляється в Турині, Неаполі, містах Ломбардії. У післявоєнній Італії набула розвитку електротехнічна промисловість та електроніка. Італія відома брендами пральних машин та холодильників у Комо, Варезе, Бергамо (8% та 12,5% від світового виробництва цих товарів відповідно). Окремі підприємства з виробництва електроніки розміщені у містах Південної Італії. Хімічна промисловість Італії зародилась у Ломбардії, і нині там знаходиться чимало її підприємств. Крім того, з'явилися нові центри нафтохімії на Півдні і частково в Центрі. Італійська хімічна промисловість спеціалізується на органічній хімії - виробництві синтетичних волокон та полімерів. На північному сході в районі Трієста розміщуються нафтохімічні підприємства, на півдні Італії до підприємств хімії органічного синтезу додається виробництво мінеральних добрив. Хімічна галузь представлена державною монополією "ENI", концерном "Монтедісон" та його дочірньою фірмою "СННІА-віскозо".

Легка і меблева промисловість, які представлені невеликими підприємствами, зосереджені в місцях виникнення, тобто на Півночі, але й для них характерне зміщення в Центр, де оплата праці нижча. Модні вироби (одяг, взуття, меблі) є невеликою, але престижною частиною італійської промисловості. Італія є світовим лідером з виготовлення вовняних тканин, що становить понад 15% світового виробництва, і поступається за цим показником лише Китаю. Відповідно Італія належить до провідних світових експортерів продукції легкої промисловості. Країна визнана центром масової моди. Текстильна галузь розвинена найбільше у Північній Італії (Ломбардія, П'ємонт), є такі виробництва і на решті території (Неаполь, Прато). Швейна, взуттєва та шкіряна галузі розвинені на північному заході Італії (лідер за виробництвом взуття - місто Віджевано), у областях Венето, Тоскана, Емілія-Романья, Умбрія, Марке. Харчова промисловість працює на місцевій та довізній сировині. Італія виробляє третину від світового виробництва оливкової олії.

Білет № 28

1. Характеристика населення Індії.

1,2 млрд. чоловік. 76% населення проживає у сільській місцевості. Темпи приросту – 2,03% на рік. Середня тривалість життя – 54 роки.

Етнічний склад

Переважну більшість складає індо-арійська етнічна група (72%), дравідійська – 25%, інші – 3%.

Міське населення – 24%

Нью-Делі(понад 15 млн. жителів),

Мумбай (16,4 млн. чол.)

Колката (13,2 млн. чол.)

Ченнай (6,4 млн.чол.)

Бангалор (5,7 млн.чол.)

Хайдерабад (5,5 млн. чол.)

Ахмедабад (4,5 млн.чол.).

Офіційна мова

Хінді, також активно використовується англійська. Поширені інші мови, 17 з яких в якості основних (за кількістю населення, що їх використовує як рідні) внесені до Конституції: серед них - бенгалі, телугу, маратхі, тамільська, урду, гуджараті. На території країни проживають понад 500 народів та племен, які розмовляють майже 200 мовами і діалектами.

Релігія

Індуїзм, який сповідують 82% населення. Мусульмани складають близько 12% населення країни. В Індії існують також незначні за кількістю громади християн, сікхів, буддистів, джайністів та парсів.

Грамотність

Загальний рівень - 62%, чоловіки – 73,4%, жінки – 47,8%.

Письменність

У середньому по країні – 38%.

Освіта

389 вищих навчальних закладів та понад 14 тис. – середніх.

2. Міграційні процеси і міграційна політика країн

Міграції — це переселення людей або з країни в країну (їх називають зовнішні міграції), або з регіону в регіон у межах країни (внутрішні). Виїзд людей зі своєї країни на постійне проживання називають еміграцією, в'їзд в іншу країну — імміграцією. Масового характеру міграція набула при капіталізмі. Осередком масової міграції стала Європа. За 1815—1915 pp. із Європи переселилось в інші частини світу 35—40 млн. осіб, більшість із яких оселилось у Північній Америці (США, Канада). Решта переселенців відправилась у Південну Америку, Австралію і Нову Зеландію, в окремі країни Африки. Відбувалося насильне переселення негрів із Африки в Америку, де їх використовували для роботи на бавовняних плантаціях Півдня.

  В кінці XX століття міжнародна міграція робочої сили набула значних масштабів. На початку 90-х років тільки в країнах Заходу нараховувалось не менше 25 млн. осіб. Найбільший центр для іноземних робітників (13 млн.) склався в країнах Європейського Союзу. Інші великі центри виникли в США, країнах Перської затоки, ПАР. Економічні причини лежать в основі такої міграції, як «витік розумів». Причому цей процес зачепив Україну та інші країни СНД. Поряд з економічними причинами міграцію викликають і політичні причини. Політична еміграція в широких масштабах мала місце в колишньому СРСР, на Кубі, у В'єтнамі, Камбоджі та інших країнах комуністичного блоку.

  Крах комуністичної системи викликав нову хвилю зовнішніх міграцій. Тільки в 1990 р. ФРН прийняла 600 тисяч осіб.

Починаючи з 1988 p. різко зросла еміграція з республік колишнього СРСР, в першу чергу «етнічна» та «інтелектуальна».

  Різновидом міграції є біженці — вимушені мігранти. їхнє переселення викликане загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. Розрізняють такі типи біженців: екологічні (у випадку техногенних і природних катастроф, наприклад, чорнобильська катастрофа викликала масові міграції населення), військові (у випадку військових конфліктів), національні (етнічні, у випадку міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни і після неї. Кількість біженців, за даними ООН, в 1993 р. складала 18 млн. осіб.

  Причини внутрішніх міграцій в основному ті ж, що і зовнішніх: економічні, політичні, релігійні, екологічні. До внутрішніх міграцій належать головним чином переселення із села в місто, переїзд на території, що освоюються. Такі міграції характерні для усіх держав. У різних країнах вони на різних стадіях розвитку. Особливого розмаху внутрішні міграції набули в країнах, що розвиваються. Потоки сільських жителів, які не мають ні землі, ні роботи, прямують в міста в пошуках кращої долі. У найбільш розвинутих країнах Заходу і Японії цей процес давно закінчився.

Міграції дуже впливають на структуру населення, соціальну і господарську сфери. Характер і напрями зовнішніх міграцій змінювались у різні історичні епохи. Внутрішні міграції XX століття тісно пов'язані з процесом урбанізації. Врахування міграційних процесів має важливе значення для соціально-економічного розвитку будь-якої країни.

На різних історичних етапах у міграційній політиці зарубіжних держав переважала та чи інша її складова, яка і визначала в цілому її сутність в аналізований період. У сучасних умовах такої складової стає імміграційна політика, яка характерна для більшості розвинених країн, які виявляють великий інтерес того, що з себе представляють, що в'їжджають до них мігранти: які їх національність, професія, кваліфікація, вік, сімейний стан і т.п. На останні характеристики звертається особлива увага як з урахуванням ситуації на ринку праці, так і виходячи з демографічних міркувань, що особливо характерно для таких країн як Австралія, Канада, Аргентина, Німеччина та ін Найбільші зміни, які відбулися в міграційній політиці з кінця 50-х років, пов'язані саме з імміграційною політикою. Для держав, традиційно проводять імміграційну політику, суть змін полягає в тому, що прийняті в них закони були спрямовані, по-перше, на заохочення імміграції висококваліфікованих фахівців, по-друге, проти нелегальних іммігрантів. Більш зримо ця двоїстість проявляється в суперечностях економічного, демографічного і геополітичного характеру. Так, розвиток економіки, як правило, вимагає лібералізації міграційної політики, в той час як політичні або національні інтереси нерідко наполягають на її посилення, що особливо наочно проявилося після подій 11 вересня 2001 р. в США. [12] У сучасної міграційної політики, визначальною є її імміграційна складова. Саме країни яскраво вираженою імміграції визначають сучасну міграційну ситуацію у світі. Це, перш за все США, Канада, Австралія, країни Західної і Північної Європи, аравійські монархії на Близькому Сході, Венесуела, Аргентина, в Південній Америці, ПАР, Заїр і Кот - д'Івуар в Африці, Сінгапур, Японія, Гонконг в Азії, Росія на геопросторі колишнього СРСР. Говорити про імміграцію до Росії з країн ближнього зарубіжжя строго з наукової точки зору можна лише після 1992 р., з моменту утворення окремих самостійних держав на території колишнього СРСР і перетворення міжреспубліканських кордонів у міждержавні. Разом з тим, сам процес повернення російського населення з цих республік став помітним уже з другої половини 1960-х рр.. Мова йшла про мігрантів, що виїхали в республіки СРСР з Росії в 1950-ті - 1960-і рр.. в добровільно-примусовому порядку: за "партійним закликам», як молоді фахівці з розподілу, для будівництва великих проектів загальносоюзного масштабу тощо Приблизно з кінця 1960-х рр.. починають формуватися міграційні потоки російського населення з Грузії, Азербайджану, а слідом за ними й інших республік, що носять суто етнічний характер. Це було пов'язано з поступовим витісненням російських зі сфер управління, послуг, науки і т.д. кадрами корінних національностей, підготовлених до того часу як у самих республіках, так і в університетах Росії. До кінця 1970-х рр.. доцентрові міграційні потоки до Росії стають визначальними. Практично з усіма союзними республіками, куди перш мігрував основний потік переселенців з Росії, сальдо міграції стало позитивним. Так, за 1979-1988рр. тільки з Казахстану до Росії переїхало близько 700 тис. чол, з республік Середньої Азії - близько 800 тис. чол. При цьому не можна не відзначити, що крім відтоку російського населення в багатьох республіках в 1980-х рр.. почався відтік і титульних, корінних національностей. Головними регіонами еміграції корінних жителів стали Закавказзя, Середня Азія, Молдова. Ці міграційні потоки спрямовувалися в основному до Росії, а також в Україну і Прибалтику. Таким чином, Росія, протягом більше трьох століть «віддавала» своїх громадян, стала їх «збирачем». Ситуація докорінно змінилася після 1992 р., коли між виниклими самостійними державами на території колишнього СРСР була зведена державний кордон, а в самих цих державах, за винятком Росії, стала проводитися політика на виштовхування населення некорінної національності. Використання місцевими правлячими елітами етнічного чинника для власного самоствердження вилилося в різке загострення етнічної нетерпимості, заохочувальною на державному рівні, виникнення відкритих конфліктів на націоналістичному основі, витіснення некорінного населення з ринку праці і як результат - у масові потоки вимушених мігрантів туди, де, здавалося, по Принаймні, етнічна безпека буде гарантована. Це, у свою чергу, сприяло поширенню одного з помилок про те, що міжнародна міграції в Росії в 1990-і роки у визначальній мірі мала в основному вимушений характер. Справедливіше було б стверджувати, що питання вимушеної міграції в Росії в 1990-і роки стояв дуже гостро. Реєстрація вимушених мігрантів почалася в Росії з липня 1992р. Їх зареєстроване число досягло максимуму на початку 1998р., Склавши 1191900. Найшвидше зростання кількості вимушених мігрантів спостерігався в 1993-1995рр., Коли їх кількість збільшувалася на 255-288 тис. осіб на рік. По мірі припинення активних збройних дій і досягнення перемир'я в зонах конфліктів кількість знову зареєстрованих вимушених мігрантів скорочувалася і в 2000р. склало 59196 чоловік, а в 2001 р. - 41958 осіб. Частина вимушених мігрантів була знята з обліку, тому їх загальне число накопичене до 2003р. зменшилася до 643,5 тис. осіб або майже вдвічі в порівнянні з максимальною їх чисельністю на початок 1998 р. Переважна більшість зареєстрованих вимушених мігрантів мають статус «вимушеного переселенця». На нього в Росії можуть претендувати особи, вимушено залишили місця свого проживання в країнах СНД і Балтії, в тому випадку, якщо вони прийняли російське громадянство. Претендентами цього статусу можуть бути також внутрішні переміщені особи. Усього в Росії на початок 2003р. налічувалося 625,6 тис. вимушених переселенців, з них 112,4 тис. - внутрішні переміщені особи. Статус біженця мали 17,9 тис. мігрантів, з них майже всі з СНД і Балтії і тільки 505 осіб з інших країн. В останні роки статус вимушеного переселенця та біженця отримує переважна більшість кандидатів - 81,1% від кількості які звернулися в 1998 рр.., 92,2% в 1999, 88,1% у 2000 рр.., 89,1% у 2001. Однак це не відноситься до претендентів не з країн СНД, якими отримати статус біженця в Росії вкрай важко. У 2000р. це змогли зробити 160 осіб, у 2001 - 125. У той же час, наприклад, в кінці 2000р. на обліку в УВКБ ООН складалося 9000 осіб, що шукають притулку в Росії, 90% з яких - афганці, які проживають у нашій країні протягом кількох років.

Білет № 29