1. Українське національне відродження к.Хvііі – хіХст. Історичні умови. Освіта і наука.

У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності

Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі.

Тобто на рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування.

У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Освіта. Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти.

У XIX ст. нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків.

У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.

Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.

У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.

Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.

Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів.

У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Історіографія. У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією.

Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський - автор “Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства” - походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії.

Микола Іванович Костомаров поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активну громадянську позицію; брав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївського товариства - першої української політичної національної організації). Підсумком його дослідження стали 16 томів “Исторических монографий” і 6-томна “Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» тощо.

В.Б.Антонович (професор Київського університету) розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність; досліджував роль народної маси в історії, проблеми церкви, становлення міст

Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Брав активну участь не тільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім. Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільному житті. Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна “Історія України-Руси” - фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.

На рубежі XIX-XX ст. в українській історіографії працюють вже не одиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.

Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Іванович Яворницький.

Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олександра Яківна Єфименко.

Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”, яке через кілька років під назвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. (М.Грушевський, І.Франко, І.Крип'якевич, А.Ейнштейн, М.Планк, А.Мазон, Д.Гільберт)

Михайло Петрович Драгоманов - політичний діяч, просвітник, філософ, як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії.

В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. В першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В.Карпов, О.Новицький, Й.Михневич, С.Гогоцький, П.Авсенєв,П.Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв'язку мови і мислення ґрунтовно досліджує О.Потебня, який, виходячи з ідей І.Канта та В.Гумбольта, вважає мову органом, що утворює думку. Філософію нової української національної ідеї розробляє Т.Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою “поступу й культури національних організмів”. Проблемну тему “герой, особистість і народ, нація” досліджує І.Франко.

Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизняна історична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росії до самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого - обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.