5.2 Структура світового ринку капіталів

За економічним змістом експерти розрізняють три основні взаємопов’язані сектори класичного світового ринку позичкових капіталів: світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів і світовий фінансовий ринок.

На світовому грошовому ринку концентрується попит та пропозиція позичкового капіталу, який використовується в якості міжнародного купівельного і платіжного засобу. Нагромаджені на ньому кошти надаються на короткотерміновий період від одного дня до одного року. Вони застосовуються, як правило, для обслуговування сфери міжнародної торгівлі.

На світовому ринку капіталів гроші виступають уже не в якості міжнародного купівельного і платіжного засобу, а як позичковий капітал, тобто як самозростаюча вартість. Вони надаються на три-п’ять років та більш тривалі терміни і переважно використовуються для фінансування інвестиційних проектів. Тим самим світовий ринок капіталу обслуговує процес розширеного відтворення.

Цю ж відтворювальну функцію виконує і світовий фінансовий ринок, на якому відбувається емісія та операції з цінними паперами – акціями, облігаціями, векселями й іншими фінансовими інструментами.

Виділення трьох секторів світового ринку позичкових капіталів у певному значенні є умовним. Справа в тому, що призначення позичкових коштів на практиці не завжди можна точно визначити. Світовий грошовий ринок, світовий ринок капіталів і світовий фінансовий ринок тісно пов’язані між собою. Цей зв’язок проявляється в тому, що короткострокові позики переростають в довгострокові кредити чи використовуються на портфельні інвестиції.

В класичну епоху існування світового ринку позичкових капіталів кредити і позики були засновані на принципі єдності місця позики і походження валюти. Наприклад, англійська фірма отримувала кредит у Нью-Йорку в доларах. Однак в останні десятиріччя цей принцип надання в позику грошей і капіталу втратив свій монопольний характер. На початок 60-х років сформувалася нова специфічна частина світового ринку позичкових капіталів, яку називають євроринком і яка надає кредити на інших засадах.

Євроринок – це позанаціональний ринок позичкових капіталів. Слово “євро” у даному випадку не означає, що ринок обмежений Західною Європою, а свідчить про те, що певна валюта – долар, марка, фунт тощо – знаходиться на рахунках іноземних банків, які використовують її для надання послуг. Наприклад, комерційний банк в Парижі надає кредит турецькому бізнесмену не у французьких франках, а в німецьких марках. Євровалютні операції проводяться на особливих банківських рахунках, ізольованих від рахунків в національних валютах. Вони не контролюються державними фінансовими організаціями. Відсутність державного контролю за діяльністю євроринку стала потужним стимулом його розвитку.

Операції ринку євровалют зосередились в основному в найбільших фінансових центрах Західної Європи – Лондоні, Парижі, Цюріху та інших містах. Великі партії валют надходять з США і Західної Європи. Ці ж регіони, а також Японія і Канада, є найбільшими позичальниками євровалют.

Слід відмітити, що діяльність ринку євровалют з моменту його формування розвивалась високими темпами. Якщо у 1979 році загальний обсяг його операцій склав 1 трлн. доларів, то через десять років він уже перевищив 5 трлн. доларів. Якщо вирахувати повторні депозитні операції між банками, то чистий обсяг євроринку склав 2,5 трлн. доларів. Звертає на себе увагу і той факт, що в зв’язку з розвитком євроринку роль національних ринків в міграції позичкових капіталів зменшується. Наприклад, у 1988 році масштаб нових емісій облігаційних позик на євроринку був майже в чотири рази більший нових емісій іноземних облігацій на національних ринках капіталів. Що ж до міжнародних банківських позик на євроринку, то вони більше ніж у 12 разів переважали банківські кредити іноземним позичальникам на національних ринках капіталів.

Таким чином, в наш час центральною ланкою світового ринку позичкових капіталів є євроринок. Його становлення було викликане об’єктивними причинами. На кінці 50-х – початку 60-х років почався розвиток західноєвропейської економічної інтеграції, що зумовило необхідність глибоких змін у кредитній сфері країн, які беруть участь у цьому процесі. Національні ринки позичкових капіталів не могли повністю забезпечити потреби розвитку економік, які інтегрувалися. Крім того, суттєві відмінності між національними фінансовими системами стримували обіг транснаціонального капіталу. Його функціонування могло бути забезпечене лише наявністю наднаціонального ринку капіталів, який би не могли контролювати уряди окремих країн. Таким ринком і став євроринок.

Євроринок поділяється на ті ж три сектори, що й класична частина світового ринку позичкового капіталу – ринок короткострокових єврокредитів, ринок середньо- і довгострокових банківських єврокредитів і ринок єврооблігацій (європозик). Відмінність між класичною частиною і єврочастиною світового ринку позичкових капіталів полягає в тому, що у першому випадку операції здійснюються на основі принципу єдності місця позики і походження валюти, а в другому випадку цей принцип не діє, і операції здійснюються в різних євровалютах.

Слід відмітити, що в наш час проявилась тенденція до зменшення відмінностей, які існували раніше, між національними ринками позичкових капіталів, що складають класичну частину світового ринку позичкових капіталів, і євроринком. З розвитком міжнародних валютно-фінансових відносин відома відособленість національних ринків від євроринку поступово замінюється їхнім переплетінням і об’єднанням у єдиний взаємозв’язаний світовий ринок позичкових капіталів.