Проаналізувати проблеми лобіювання в зовнішній політиці

Лобіювання – це спроба впливати на політику органів уряду районного, обласного рівнів, Верховної Ради, міських та сільських голів та інших, кого було обрано або хто підпорядковується народним обранцям на національному або місцевому рівні. Лобістська кампанія може включати у себе внесення змін до закону, декрету, указу, чи отримання фінансування з бюджету.

Лобіювати означає впливати

Лобіювання – це процес впливу груп, які сформовано навколо спільних інтересів, на владу (уряд, парламент) для ухвалення певного нормативного правового акта або рішення.

У більшості демократичних країн цілі лобістської діяльності переважно економічні. Так, об’єктом лобіювання найчастіше виступають умови господарської діяльності: власність і право розпоряджатися нею, право на здійснення конкретної діяльності, податки, квоти, ліцензії, державне замовлення, бюджетні субвенції та ін.

Аналіз світової практики виявляє, що зазвичай реалізуються дві основні стратегії в урегулюванні лобістської діяльності.

Перша припускає врегулювання з допомогою кількох спеціальних нормативних правових актів окремих питань, пов’язаних з лобістською діяльністю. Наприклад, таких як: порядок реєстрації представників асоціацій, груп і об’єднань, які захищають певні інтереси, при парламентах; межі та параметри взаємин лобістів і представників влади; порядок організації публічних слухань законопроектів. Такий варіант реалізовано в Італії, Німеччині, Франції.

Друга стратегія пов’язана з прагненням врегулювати лобістську діяльність в органах влади ухваленням відповідного закону (США, Канада та ін.).

Три технології лобіювання

Світовий досвід виявляє, що всю сукупність демократичних технологій лобіювання умовно можна поділити на три групи:

1. Технологія, яка передбачає своєрідний “обмін” голосування політика з важливого для групи питання на його “популярність”, яка принесе йому перемогу на наступних виборах.

2. Діяльність, спрямована на переконання, зміну думок, а іноді й ціннісних установок осіб, які ухвалюють рішення.

3. Доступ до процесу ухвалення рішень через надання політикові допомоги в аналізі проблеми і підготовці потрібних для її вирішення документів (доповідей, законопроектів та ін.).

Реалізація першого підходу можлива тільки в тому разі, якщо до групи інтересів входить багато учасників і ці учасники добре організовані. Прикладом таких груп можуть бути профспілкові організації, окремі суспільні рухи та громадські організації, політичні партії, не представлені в парламенті.

Другий варіант є одним з найбільш демократичних і публічних, оскільки надає широкі можливості для участі в процесі

лобіювання представників різних груп інтересів. Утім, його реалізація потребує від груп інтересів чималих зусиль упродовж тривалого часу. Ця технологія, зокрема, передбачає підготовку і поширення серйозних досліджень з питань державної політики, організацію освітніх кампаній, публічні заходи за участі політиків, відомих експертів і представників груп інтересів.

Лобіювання як допомога

Останнім часом популярність завойовує третя технологія лобіювання. В її рамках лобізм розглядають як своєрідну допомогу, яку групи інтересів надають представникам законодавчої влади.

Такий лобізм передбачає обопільну вигоду, тому часто буває успішним. З одного боку, політик мінімізує витрати своїх зусиль і ресурсів. Адже він пропонує додаткові ресурси, які дають політикові змогу зробити більше в тій сфері, яку він вважає важливою.

З іншого боку - групи інтересів, допомагаючи політикові, отримують доступ до процесу ухвалення рішень і можливість вносити свої пропозиції з певних питань до проектів актів законодавства, які виходять від політика.

У рамках такої технології найуспішнішими лобістами зазвичай є неурядові громадські організації та аналітичні центри. Саме вони (на відміну від професійних лобістів) є фахівцями з конкретної проблеми, володіють шаблонами і стандартами, які дають змогу ефективно аналізувати проблему та якісно презентувати отримані результати і пропозиції.

42