Становлення класичної школи політичної економії та її теоретико-методологічні засади. А. Сміт як фундатор економічної науки. Економічне вчення д.Рікардо.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХVII ст. та у Франції на початку ХVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюван­ням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, Що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу ви­робництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія. Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства.

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить повер­хового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу вироб­ництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим са­мим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі полі­тичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й за­кони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктив­них економічних законів. А це змінило напрям досліджень від сис­теми регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класики були про­тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого роз­витку.

Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою нау­кове завдання її комплексного дослідження. У своїх працях він роз­глядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, гро­мадські, економічні. У «Багатстві народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює її від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і еволюціонізм.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної еко­номії про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов «природного порядку» (ві­льної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.

Давид Рікардо (1772—1823) як і Сміт, бачить капіталістичні відносини природними і вічними. Він розвиває ідею свого попередника про особистий інтерес як головну рушійну силу суспільного розвитку за умов повної свободи дії. Але для нього не всі егоїстичні інтереси є рівноцінними. На щільне місце він ставить інтереси промислової буржуазії, рішуче виступаючи проти великих землевласників — лендлордів. Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатс­тва, то Рікардо фактором зростання вважає розподіл.

Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну й міно­ву цінність. Корисність (споживна цінність) не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Рікардо запроваджує поняття ще й абсолютної цінності, субстанцію якої становить праця. Проте сам він зосереджує головну увагу на дослідженні тільки мінової цінності. Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення працею, що купується.