logo search
1

Прямі інвестиції (акціонерний капітал) з України в економіці країн єс

 

Обсяги прямих інвестицій на

01.01.2014

31.12.2014

Всього у країни ЄС

6,1

6,0

Кіпр

5,8

5,8

Латвія

0,1

0,1

Польща

0,1

0,1

Інші країни ЄС

0,1

0,0

Довідково:

 

 

Всього з України

6,6

6

Прямі інвестиції (акціонерний капітал)

(млн.дол. США)

Станом на 01.01

Прямі іноземні інвестиції в Україну

Прямі інвестиції з України

2010

39 175,7

6 204,0

2011

43 836,8

6 846,3

2012

48 991,4

6 878,9

2013

53 679,3

6 462,6

2014

57 056,4

6 597,4

31.12.2014

45 916,0

6 352,2

%).

50.Середовище міжнародного менеджменту та його складові

Міжнародний менеджмент - це поєднання різних функцій (видів діяльності), кожна з яких спрямована на вирішення специфічних, різноманітних і складних проблем взаємодії між окремими підрозділами компанії. Зміст кожної функції управління визначається специфікою завдань, які вирішуються в її рамках. В умовах міжнародної компанії функції управління розширюються, ускладнюються і диференціюються у зв'язку зі зростанням масштабів господарської діяльності, диверсифікацією та інтернаціоналізацією виробництва.

Середовище міжнародного менеджменту — це сукупність різноманітних відносин і інтересів різних груп і організацій, які складаються у всіх країнах, де корпорація здійснює свої ділові операції. Головною особливістю поняття «середовище» пов’язане з об’єктивністю зазначених відносин і інтересів, які складаються у країнах незалежно від міжнародної корпорації. До міжнародного середовища корпорація має пристосуватись, витрачаючи на це відповідні ресурси.

Особливість міжнародного середовища пов’язана зі складністю його географічного й галузевого аспектів. Географічна складність середовища діяльності міжнародних корпорацій полягає у тому, що воно включає три елементи: середовище материнської країни (країни походження корпорації); середовища приймаючих країн (країн-господарів); нейтральне середовище (нейтральні водні і повітряні простори, території міжнар. організацій, нейтральний материк Антарктида та ін.).

Середовище материнської країни є добре відомим для міжнародної корпорації і не створює особливих складностей для її діяльності.

Середовище приймаючих країн більшою мірою відрізняється від материнського середовища і створює додаткові ризики в організації зарубіжного бізнесу. Середовища приймаючих країн можуть докорінним чином відрізнятись одне від одного.

Нейтральне середовище має значення для багатонаціональних корпорацій (БНК) насамперед через вплив міжнародних організацій на ситуацію в країнах-господарях і на світові процеси. Це стосується, зокрема, змін валютних курсів, наприклад, унаслідок дій Міжнародного валютного фонду, Міжнародного та Європейського банків реконструкції та розвитку. Нейтральні води (повітря) також важливі для міжнародних корпорацій з позиції безпеки ділових операцій.

Складові міжнародного менеджменту:

  1. Організаційне управління, об'єктом якого є процеси створення міжнародної компанії, формування структури і системи управління нею, механізм реалізації управлінських функцій і т.ін. З розширенням зарубіжних операцій перед міжнародною компанією постає завдання адаптації організаційного управління до мінливого зовнішнього середовища задля ефективного пристосування діяльності закордонних філій до цілей корпорації.

  2. Управління виробництвом,яке спрямоване на вибір основних параметрів технологічного процесу. У міжнародній практиці використовується системний підхід до управління виробництвом, який припускає всебічний облік специфічних характеристик відповідного об'єкта, що визначають його структуру, а отже, і організацію.

  3. Управління науково-технічною діяльністю та формування технологічної політики, яка відображає особливості процесу інтеграції науки і виробництва, орієнтацію досліджень і розробок на ринкові потреби, посилення впливу ринкових чинників на визначення стратегічних позицій корпорації.

  4. Управління маркетингом, який містить альтернативні підходи до оцінки потенціалу ринку в різних країнах, а також до відбору товарної маси, ціноутворення і сприяння продажам, встановлення торгової марки і стратегій збуту, характерних для міжнародного маркетингу. Зміни, пов'язані із споживчими перевагами і технологічними зрушеннями, вимагають постійного використання методів узагальненої оцінки зарубіжного попиту на продукцію: аналізу структури споживання; вивчення історичних тенденцій еластичності попиту; регресійного аналізу, а також "аналізу розривів".

  5. Управління вартістю, яке означає, що всі методи і прийоми міжнародного менеджменту спрямовані на досягнення мети: допомогти міжнародним компаніям максимізувати свою вартість, будуючи процес прийняття управлінських рішень на ключових чинниках вартості. 6.Управління інформацією,яка переважно використовується для контролю і не призначена для вільного розповсюдження всередині компанії та серед інших зацікавлених організацій.

  1. Управління змінами, яке передбачає використання міжнародною компанією двох основних типів безперервних змін: o по-перше, безупинного процесу поліпшення; o по-друге, спонтанної управлінської ініціативи.

  2. Управління персоналом (соціальне управління)- в сучасних умовах є визначальним фактором успіху і основною конкурентною перевагою ефективних фірм на світовому ринку.

До основних складових ММ також відносять: управління матеріально-технічним постачанням і збутом готової продукції, управління еккаунтінгом (процес збору, обробки та аналізу даних про роботу організації) та ін.

51. Система вищої освіти в Україні та напрями її трансформації в контексті закону про вищу освіту

Система вищої освіти в Україні.

Містить елементи освіти СРСР.

345 ВНЗ 3-4 рівня аккредитації: 224 держ власність, 14 комунальна вл., 107 приватні 197 універи 66 академій 102 інститути 237 колледжів 120 технікуми 1 консерваторія

1)Університет- багатопрофільний ВНЗ 4 рівня. Класифікація широкого спактру наук

2)Академія- ВНЗ 4 рівня, із здобуття кваліфікації в певній галузі

3)Інститут- ВНЗ 3\4рівня,або структ. Підрозділ

4)колледж- ВНЗ 2 рівня, або структ. Підрозділ

5)ПТУ- ВНз 1 рівня або структ підрозіл

ВНЗ 4-го рівня указом президента може бути надано статус національного. Ств та ліквідовує 3-4 рівень кабмін.

Кафедра-особливий структ. Підрозділ ВНЗ який здійснює навч. Однієї або декількох спеціальностей. Ствоюється рішення Вченної Ради, за умови що у складі не менше 5 людей.

Факультет-структурний підрозділ який обєднує факультети та лаб.

Інститут-це структ. Елемент який ств. Для реалізації статутних завдань.

Рівень аккредитації визначає Мін. Осв. а ДАК ухвалює рішення.

Ліцензія видається мін.осв.

Аккредитація- визнання статусу ВНЗ. Видається ДАК

Правила вступу….

Освітні кваліф. Рівні:

- молодший спеціаліст (неповна вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад.

- бакалавр (базова вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад.

-магістр та спеціаліст (повна вища освіта) - це освітньо-кваліфікаційний рівень, який передбачає набуття компетенцій для виконання завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад працівників підприємств, або первинних посад наукових та науково-педагогічних працівників.

Далі магістри та спеціалісти мають можливість поступити в аспірантуру ОНПУ, де здійснюється підготовка фахівців вищої кваліфікації, яка передбачає засвоєння відповідної освітньо-наукової програми та набуття навичок володіння методологією й методикою дослідницької роботи.

Для фахівців вищої кваліфікації передбачається два рівні вчених ступенів, які здобуваються послідовно:

- кандидат наук (відповідає доктору філософії за міжнародною класифікацією) - це вчена ступінь, яка присуджується магістрам та спеціалістам на основі публічного захисту дисертації в спеціалізованій вченій раді за підсумками оригінальних наукових досліджень, результати яких опубліковані в наукових виданнях і мають істотну наукову новизну та практичне значення.

- доктор наук - це наукова ступінь, яка присуджується кандидатам наук на основі публічного захисту докторської дисертації в спеціалізованій вченій раді за результатами циклу наукових робіт, які опубліковані у провідних наукових виданнях України і світу, мають вагоме теоретичне та (або) практичне значення у розвитку окремої галузі науки, отримали національне та міжнародне визнання.

Освіта є невід'ємним компонентом і механізмом руху суспільного інтелекту.

Зміст освіти можна визначити як процес і результат засвоєння знань і умінь, навичок, поглядів, переконань, набутих людиною завдяки навчанню у навчальному закладі чи шляхом самоосвіти як процес формування світогляду, моральних і культурних якостей особистості.

Традиційно виділяють три види освіти: загальну, політехнічну і спеціальну (професійну).

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, яка визначена ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями.

Можна стверджувати, що система вищої освіти в Україні багато в чому містить елементи вищої освіти в минулому СРСР.

а) Закон про вищу освіту в Україні.

Вища освіта є складовою системи освіти України, що визначена Законом України "Про освіту". Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: «Кваліфікаційний робітник» "Молодший спеціаліст", "Бакалавр", "Спеціаліст», «магістр".

Форми навчання:

• Очна

• Заочна

• Екстернат

Прийом громадян до вищих навчальних закладів проводиться на конкурсній основі, відповідно до здібностей та результатів ЗНО.

Порядок вступу регламентується правилами прийому що щорічно розробляються приймальною комісією і затверджуються наказом Міністерства освіти.

Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

a. перший рівень - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади;

b. другий рівень - коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади;

c. третій і четвертий рівні - інститут, консерваторія, академія, університет.

Наукові ступені

- Кандидат наук (Нормативний термін навчання 3 роки)

- Доктор наук (вищий науковий ступінь, Термін перебування в докторантурі не перевищує 3 років)

В системі вищої освіти функціонують вищі навчальні заклади державної та інших форм власності. До мережі входить 846 вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації. (356 тис студентів)

Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування.

До державних органів управління вищою освітою належать:

• Міністерство освіти і науки України

• Центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;

• Вища атестаційна комісія України;

• Державна акредитаційна комісія.

б) Проблеми інтеграції української системи вищої освіти в європейський простір.

Україна чітко окреслила орієнтири на входження в освітній та науковий простір Європи, активно здійснює модернізацію освітньої системи у контексті вимог Болонських угод, наполегливо працює над приєднанням до Болонського процесу, однією з основних цілей якого є Побудова єдиного європейського простору вищої освіти.

На сьогодні 45 європейських країн, включно з Україною, підписали Болонську декларацію.

На даному етапі існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

• Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.

• Недостатнє визнання в суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня.

• Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці. (За фахом працюють не більше 15% українців)

• Українська система наукових ступенів складніша, порівняно із загальноєвропейською.

• Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського.

Одна з проблем реалізації принципів та ідей Болонського процесу – неузгодженість нової структури навчального процесу, яка передбачає збільшення самостійної роботи студента, та реального навантаження викладачів.

52. Система європейської вищої освіти в контексті Болонського процесу.(13крс!)

Болонський процес - процес зближення і гармонізації систем освіти країн Європи в рамках Болонської угоди, з метою створення єдиного європейського простору вищої освіти. За Болонською системою відбуваються інтеграційні процеси на європейському континенті, що знаходять свій прояв в економічній, політичній сферах та у сфері освіти., розробляються єдині критерії і стандарти у світі, формується спільний , освітній і науковий простір.

Інтеграційний процес у науці має 2 складові:

1) формування співдружності провідних університетів Європи під егідою документа «Велика Хартія університетів». згідно цього документу університет є самостійною установою в середені суспільства, викладання та дослідницька робота в універ. є невід’ємними.

2)Об’єднання нац.. системи освіти й науки у європейський простір із єдиними вимогами, критеріями та стандартами. Болонська система зорієнтована на самостійну роботу студента.

Головна мета цього процесу – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимір, а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

Передісторія: (50р)

розробка і підписання у 1997 році Лісабонської конвенції, визнання кваліфікації для систем вищої освіти європейського регіону.-

1998р.- підписання Сорбонської декларації, щодо узгодження структури системи вищої освіти у Європі.

В основі процесу лежать 3 документи

Велика Хартія університетів

Лісабонська конвенція (1997)

Сорбонська конвенція (1998)

Ліссабонська Декларація містить такі угоди про:

1) визначення основних термінів(доступ, прийом та оцінка ВНЗ і їх програм),

2) Період навчання, кваліфікація і визнання,

3)Компетенція державних органів, основні принципи кваліфікації,

4)Визнання кваліфікації , що мають доступ із навчанням,

5)Визнання кваліфікації біженців,

6)Інформація про оцінку ВНЗ і про її програму

7)Механізм реалізації.»

Сорбонська спільна декларація» містить такі положення:

1)формування відкритого європейського простору у сфері вищої освіти.

2)Міжнародне визнання та потенціал системи вищої освіти.

3)Орієнтація переважно на двоступеневу систему освіти .

4)Використання системи кредиту

.5)Міжнародне визнання бакалавру.

6)Надання випускникам бакалаврату право вибору навчання, щоб отримати диплом магістра.

7)Підготовленість магістрів та докторів до науково-дослідної діяльності.

8)Зближення спільних структур виданих дипломів.

Сам же Болонський процес на рівні держав було започатковано 19 червня 1999 року в Болоньї (Італія) підписанням 29 міністрами освіти від імені своїх урядів документа, який назвали «Болонська декларація». Власне, цим документом було задекларовано прийняття загальної системи порівняльних освітньо-кваліфікаційних рівнів, зокрема через затвердження додатка до диплома; запровадження в усіх країнах двох циклів навчання за формулою 3 + 2, при цьому перший, бакалаврський цикл має тривати не менше трьох років, а другий, магістерський – не менше двох років, і вони мають сприйматися на європейському ринку праці якраз як освітні і кваліфікаційні рівні; створення систем кредитів відповідно до європейської системи трансферу оцінок, включно з постійним навчанням; сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості освіти, розробка порівняльних критеріїв і методів оцінки якості; усунення перешкод на шляху мобільності студентів і викладачів у межах визначеного простору.

Наступний етап Болонського процесу відбувся у Празі 19 травня 2001 року, де представники 33 країн Європи підписали Празьке комюніке. Головні рішення цього саміту такі: країни знову підтвердили свою позицію щодо цілей, визначених Болонською декларацією; участь у процесі Європейської асоціації університетів (EUA) та національних студентських спілок Європи (ESIB)

Третій етап Болонського процесу відбувся в Берліні 18–19 вересня 2003 року, де було підписано відповідне комюніке. Принципово нове рішення Берлінського саміту – поширення загальноєвропейських вимог і стандартів уже й на докторські ступені. Установлено, що в країнах – учасницях Болонського процесу – має бути один докторський ступінь – «доктор філософії» у відповідних сферах знань. Була запропонована формула триступеневої освіти (3-5-8)

Було приділено особливу увагу важливості контролю і дотримання європейських стандартів якості освіти “Європейська мережа з гарантування якості (ENQA)”.

Зазначено, що європейський простір вищої освіти та європейський простір дослідницької діяльності – дві взаємопов'язані частини спільноти знань. Важливо, що з урахуванням цих нових рішень до Болонської співдружності разом з іншими шістьма країнами було прийнято і Росію (отже, до Болонського процесу сьогодні входять 40 країн Європи).

Його метою до 2010 року є:

увести в своїй основі двоступеневу структуру вищої освіти;

увести взаємовизнаний на європейському просторі вчений ступінь доктора філософії;

використати єдину систему кредитних одиниць,

увести уніфіковані і взаємно визнані на європейському просторі додатки до диплома; напрацьовувати європейські стандарти якості із застосуванням порівняльних критеріїв до вимог ENQA;

усунути перепони для мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи.

На всіх етапах Болонського процесу було проголошено, що цей процес добровільний; полісуб'єктний; такий, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; такий, що не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи; багатоваріантний; гнучкий; відкритий; поступовий.

Але не слід ідеалізувати Болонський процес. Він нерівномірний, суперечливий, складний. Його цілі ще дуже гіпотетичні. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають свої переваги та ризики. Втім, з урахуванням усіх «за» і «проти» для країн, які прагнуть до економічного і суспільного розвитку і, зрештою, вступ до Європейського Союзу (ЄС), альтернативи Болонському процесові немає.

  1. Соціально-економічна сутність маркетингу, його принципи та функції.

«маркетинг» походить від англійського «market» (ринок) і означає діяльність в сфері ринку збуту. Проте маркетинг як система економічної діяльності - більш широке поняття.

Головне в маркетингу - двоєдиний і взаємодоповнюючий підхід. З одного боку, це ретельне і всебічне вивчення ринку, попиту, смаків і потреб, орієнтація на них виробництва, адресність продукції, що випускається. З іншого - активний вплив на ринок та існуючий попит, на формування потреб і купівельних переваг.

Основні принципи:

Аналітичнафункція 1. Вивчення ринку.

  1. Вивчення споживачів.

  2. Вивчення товару (товарної структури).

  3. Аналіз внутрішнього середовища підприємства.

Виробнича функція

  1. Організація виробництва нових товарів (послуг).

  2. Організація постачання (закупівель).

  3. Управління якістю та конкурентоспроможністю готової продукції.

Функція збуту

  1. Організація системи просування товару (послуги).

  2. Організація сервісу.

  3. Організація системи формування попиту і стимулювання збуту.

  4. Проведення цілеспрямованої товарної політики.

  5. Проведення цілеспрямованої цінової політики.

Функція управліннятаконтролю

  1. Організація стратегічного й оперативного планування на підприємстві.

  2. Інформаційне забезпечення управління маркетингом.

  3. Організація системи комунікацій на підприємстві.

  4. Організація контролю маркетингу (зворотні зв'язки, ситуаційний аналіз).

Рольмаркетингу полягає в тому, що:

  1. Маркетинг підвищує інформованість, вибірковість споживачів і забезпечує ефективність придбання та споживання товарів і послуг.

  2. Маркетинг створює більш дієві канали зв'язку з організаціями, підприємствами та споживачами.

  3. Маркетинг поліпшує координацію ресурсів, завдяки оптимізації режиму роботи підприємств, руху запасів, товарного асортименту, витрат на рекламу тощо.

  4. Маркетинг значно впливає на погляди людей та спосіб їхнього життя.

54. Спеціальні економічні зони у міжнародному бізнесі.

Вільні економічні зони надійно ввійшли у світову практику господарської діяльності. Згідно з різними джерелами інформації, в світі налічується від 400 до 2000 вільних економічних зон. За оцінками західних експертів, у 2002 році через ці зони пройшло до 30% світового товарообігу.

Створення спеціальних економічних зон має на меті на вирішення завдань економічного і соціального розвитку різних територій, що розширює можливості торгівлі, науково-технічного співробітництва, реалізації великих інвестиційних проектів, оскільки встановлення в них особливого митного режиму, пільгового порядку оподатковування та інших спеціальних умов створює додаткові стимули іноземного інвестування.

Організаційно-функціональна структура ВЕЗ досить різноманітна. Можна виділити таку структурy

торгові зони( включають вільні безмитні зони) Вони являють собою склади для зберігання, упаковки та незначної обробки товарів для експорту. Зони звільняються від мита на ввіз і вивіз товарів.

промислово-виробничі зони; відносяться до зон другого покоління. Вони вини-кли в результаті еволюції торгових зон, коли в них стали ввозити не тільки товар, а й капітал, займатись не тільки торгівле., а й виробничою діяльністю. Ці зони користу-ються значними податковими і фінансовими пільгами. В США їх називають технопарками, в Японії — технополісами, в Китаї — зонами розвитку нової і високої технології.

техніко-впроваджувальні зони; відносяться до зон третього покоління. (70–80 рр.). Вони створюються стихійно (США) або спеціально з державною підтримкою навколо великих наукових центрів (Японія, Китай). В них концентруються національні і за-кордонні дослідницькі, проектні, науково-виробничі фірми, що користуються єдиною системою податкових і фінансових пільг. Найбільш відомий в світі і США технопарк «Сілікон велі» дає 20% світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп’ютерів. В ньому зайнято біля 20 тис. робітників. Всього в США біля 80 подібних зон.

сервісні зони;являють собою території з пільговим режимом підприємницької діяльності для фірм і організацій, що надають різні фінансово-економічні, страхові та інші послуги.До сервісних зон відносяться офшорні зони і податкові гавані. Країни, де функціонують офшорні зони — Ліхтенштейн, Панама, Гонконг, Лібе-рія, Ірландія, Швейцарія, Мальта, Ізраїль та ін.Офшорний бізнес концентрується, як правило, в банківській, страховій справі, морському судноплавстві, операціях з нерухомістю та інші.

комплексні зони;створюються шляхом встановлення особливого, пільгового ре-жиму господарської діяльності на території окремих адміністративних утворень.

міжнародні зони. створюються при участі декількох держав. Наприклад, готується проект Туманган. Ця зона повинна бути створена на кордоні Росії, Китаю і Кореї. В середині 90-х рр. створені єврорегіони «Карпати», «Буг», де важливу роль відіграють Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Україна.

Офшорні зони — це невеликі держави чи території, що залучають іноземні капітали через надання податкових та інших пільг у проведенні фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами і в іноземній валюті. Тут для певних типів іноземних компаній встановлено пільги з оподаткування, зменшено або зовсім не застосовуються загальноприйняті вимоги до бухгалтерського обміну і аудиту, частково або повністю скасовано митні й торговельні обмеження.

Залучення капіталу за таких умов набуло розвитку, особливо в острівних державах, таких як Кіпр, Мальта, Гібралтар, Мен, Коста-Рика, Багамські, Віргінські та Бермудські острови, що виникли в другій половині XX ст. Далі до них приєдналися держави та окремі території у складі держав: Ірландія, Бахрейн, Андорра, Ліхтенштейн, Ліберія, Сінгапур, Інгушетія та ін.

Найчастіше офшорний бізнес набуває розвитку в банківській справі, страхуванні, торгівлі, будівництві, наданні транспортних послуг, інвестиційній діяльності, проведенні операцій з цінними паперами та ін.

За принципами оподаткування офшорні зони можна умовно поділити на три групи:

• з фіксованою платою і відсутністю оподаткування;

• з наявністю оподаткування за низькими ставками;