2.1 Правові основи регулювання перевезень туристів повітряним транспортом

Повітряне перевезення являє собою транспортування пасажирів і багажу, виконувану авіаційними підприємствами на повітряних суднах за встановлену плату, а також наземними транспортними засобами перевізника ^1.

Внутрішня повітряне перевезення - повітряне перевезення, при якому пункт відправлення, пункт призначення і всі пункти посадок розташовані на території однієї держави.

Міжнародна повітряне перевезення - повітряне перевезення, при якому пункт відправлення і пункт призначення розташовані: відповідно на території двох держав; на території однієї держави, якщо передбачений пункт (пункти) посадки на території іншої держави ^2.

Регулювання перевезень повітряним транспортом здійснюється відповідно до міжнародного законодавства (якщо перевезення носить міжнародний характер) або з національним законодавством (якщо перевезення носить внутрішній характер). Основними документами, регулюючими міжнародні повітряні перевезення, є міжнародні глобальні і двосторонні конвенції.

Одним з перших правових документів у галузі міжнародної цивільної авіації стала Варшавська Конвенція «Угода для уніфікації основних правил міжнародних повітряних перевезень» від 12 жовтня 1929 зі змінами та доповненнями 1955 і 1975 рр. .. Згодом Варшавська конвенція знайшла розвиток у доповненнях і змінах, внесених Гаазьким протоколом 1955р., Гватемальський протокол 1971р. і Монреальським протоколом 1975р ^1.

4 листопада 2003р. вступила в силу Монреальська конвенція, (укладена під егідою ICAO в 1999р.), яка скасувала ліміти, встановлені Варшавською конвенцією з виплат постраждалим в авіакатастрофі і їх родичам. Більше того, ця конвенція ввела дворівневу систему відповідальності. До моменту вступу в силу Монреалькую конвенцію підписало 31 держава: Барбадос, Бахрейн, Беліз, Ботсвана, Македонія, Греція, Йорданія, Камерун, Канада, Кенія, Кіпр, Колумбія, Кувейт, Мексика, Намібія, Нігерія, Нова Зеландія, Танзанія, ОАЕ, Панама, Парагвай, Перу, Португалія, Румунія, Сирія, Словаччина, Словенія, США, Чеська Республіка, Естонія, Японія.

Іншим важливим документом міжнародного повітряного права в галузі регулярного повітряного сполучення є Чиказька «Конвенція про міжнародну цивільну авіацію» 1944р. Чиказької конвенції було закладено низку принципів здійснення польотів у світовому повітряному просторі, згідно з якими кожна договірна держава надає іншим договірним державам такі права:

- Пролітати над її територією без посадки;

- Приземлятися з некомерційними цілями (для заправки, зміни екіпажу, технічних цілей та ін);

- Вивантажувати пасажирів, пошту і вантаж, взяті на борт на території держави, національну приналежність якого має повітряне судно;

- Брати на борт пасажирів, пошту і вантаж з місцем призначення на території держави, національну приналежність якого має повітряне судно;

- Брати на борт пасажирів, пошту, і вантаж з місцем призначення на території будь-якого іншої Договірної держави і право вивантажувати пасажирів, пошту і вантаж, які прибули з будь-якої такої території ^2.

Пізніше ці принципи були розширені правом здійснювати перевезення пасажирів, пошти і вантажів між партнером щодо Угоди і третьою стороною в обох напрямках через свою територію або з повітряної лінії, не проходить над територією своєї країни, а також правом здійснювати перевезення пасажирів і вантажів по внутрішніх лініях іншого країни-учасниці Угоди.

Серед правових документів, що регламентують міжнародне повітряне сполучення, важливе значення мають також «Угода про міжнародний повітряний транспорт» (Чикаго, 1944р.); «Угода про транзит по міжнародних повітряних лініях» (Чикаго, 1944р.); Римська «Конвенція про відшкодування шкоди, заподіяної іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні »(Рим, 1952р.); Токійська« Конвенція про правопорушення та деяких інших діях, скоєних на борту повітряного судна »(Токіо, 1963р.) та ін

Кожна авіакомпанія визначає правила перевезення людей і вантажів самостійно. Ці правила повинні відповідати національному законодавству країн, по яких проходить маршрут поїздки, і міжнародним двостороннім і багатостороннім договорами. Якщо вони вступають у протиріччя з національним законодавством будь-якої держави, то на території цієї держави вони мають силу лише в частині, що не суперечить законам.

Завданнями державного регулювання є:

1. створення умов для ефективного функціонування цивільної авіації (збереження і розвиток авіаційної інфраструктури, ведення державного реєстру повітряних суден, вдосконалення процедур ліцензування і сертифікації авіаційної техніки, робіт і послуг, атестації авіаційного персоналу і т.д.);

2. створення умов для добросовісної конкуренції в цивільній авіації;

3. розвиток нормативно-правової бази в галузі цивільної авіації;

4. вдосконалення системи підготовки та перепідготовки кадрів, технічних засобів навчання, забезпечення високого рівня кваліфікації авіаційного персоналу;

5. координація діяльності по будівництву та експлуатації аеропортів та аеродромів;

6. забезпечення моніторингу техніко-експлуатаційного стану парку повітряних суден та наземних служб;

7. приведення діяльності авіаційних підприємств у відповідність до вимог законодавства Російської Федерації ^1.