13.Монетаризм- Мільтон Фрідмен ( Шокова терапія)

Кейнсіанськая концепція, що па­нувала в економічній науці упро­довж понад чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. При­чиною її стали— ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу еко­номічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна ситуація, яка змінилася, наприклад од­ночасне зростання інфляції і безробіття (стагфляція).

Криза кейнсіанства спричинила появу монетаризму — концеп­ції, яку розроблюють економісти Чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідменом.1912 -2006. Відштовхуючись від загаль­ної для всіх неокласиків ідеї про те, що ринкове госпо­дарство є в принципі стійким і має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання, монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбача­ли в порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням держави в економічне життя. Таке втручання, що рекомендується кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, є безрезультатним і навіть шкідливим че­рез наявність значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування економічного зрос­тання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.

Важливу роль у зміні реального доходу, зайнятості і загального рівня цін відіграє кількість грошей, що знаходяться в обігу. Хаотичні коливання гро­шової маси, викликані політикою стимулювання попиту і регулювання доходів, впливають на економіку. Наслідком стають або висока інфляція, або криза надвиробництва. Тому головним чин­ником впливу на економіку стає обсяг грошової пропо­зиції. Наявність стійкої функції попиту на гроші активі­зує стихійний механізм підстроювання цін, що ліквідує диспропорції і приводить господарство у стан нової рівно­ваги.. Державному регулюванню підлягає лише об­сяг грошової маси, та й то в межах сформованої довго­строкової тенденції. Решта автоматично підбудовується під даний параметр, забезпечуючи стабільність економіки.

Монетаристські ідеї щодо здатності економічної сис­теми до саморегулювання набули розвитку в макроекономіці

Втручання держави в економіку повинно бути мінімальним або обмеженим (у вигляді регулювання кредитно-грошового ринку і підтримання інфляції на мінімальному рівні). Державне регулювання кредитно-грошового ринку починається з організації грошового обі­гу, основне завдання якого — забезпечити необхідну кількість грошей від­повідно до формули, запропонованої М. Фрідменом:

де D_L — попит на гроші; f (Y_сonst) — функція від доходу; S_L — про­позиція грошей державою.

М. Фрідмен і його прихильники виходили з припущення, що роз­ширене відтворення в довгостроковому періоді можливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. Попит на гроші прямо пропорційний стійкому зростанню націо­нального доходу, і всі диспропорції в економіці пов'язані з невідпо­відністю пропозиції грошей і попиту на них. Щоб правильно регулю­вати кредитно-грошовий обіг, держава повинна виконувати певні правила, тобто відмовитися від політики дефіцитного фінансування економіки та дискретного ( перервного) принципу в регулюванні грошового обігу. Тому на по­чатку 70-х років М. Фрідмен виступив за законодавче регулювання грошової маси державою (Центральним банком). Вона повинна здійснювати грошову емісію в обсязі 3-5 % на рік за умови зростання ВВП, ("золоте пра­вило" монетаризму). На практиці ця операція одержала назву "таргетування" і вперше була застосована в 1974 р. Бундесбанком Німеч­чини.

Він визнавав за грошима монопольну роль у ко­ливаннях національного доходу й висунув тезу: "Гроші мають зна­чення".

Теорія інфляції монетаристів є логічним продовженням їх тео­рії грошей. Монетаристи урізноманітнили форми інфляції та запро­понували однофакторну модель інфляції: посилення інфляційних процесів пов'язане лише з помилками держави в регулюванні грошо­вого обігу. Отже, скорочення інфляції є ще одним з найважливіших завдань економічної політики держави. В 1991-1993р. був використаний в СРСР і в Україні., що привело до великої кризи- не платили зарплату, припинились соціальні виплати, відпущені ціни ( змінювались по декілька разів в день), гроші вилучались з обігу, бо ВВП постійно зменшувався через розвал СРСР та всіх господарських зв’язків. Зупинилась робота всіз великих заводів і фабрик, які працювали на Союз. Тому в 1993р. була використана концепція Дж. Кейнса.

14. Теорія пропозиції — відкидає необхідність активного державного втручання в еконо­мічне життя, зокрема політику стимулювання попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що створюють­ся державною економічною політикою, зокрема, від над­мірного податкового тягаря, і всіляко заохочуючи при­ватну ініціативу.

Економічна теорія пропозиції була створена після кризи 1974 — 1975 pp. і по суті стала основою "рейганоміки". Розробники та при­хильники теорії пропозиції — економісти Артур Лаффер( 1940-), Р. Ман­делл, П. Роберте, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен Дж. Кемп — визначили основні елементи економічної політики дер­жави відповідно до концепції економіки пропозиції:

- орієнтованість економічної політики на виробництво, тобто пропозицію;

- зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивіль­нення частини прибутків для інвестування;

- скорочення витрат, передусім у соціальній сфері;

- регулювання пропозиції грошової маси.

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції допов­нюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роб­лять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки пропозиції особливого значення надають використанню податкових інструментів регулювання. Особлива увага звертається на змен­шення податкового тягаря та скасування системи прогресивного опо­даткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою відомої кривої Лаффера.

Рис. 1. Крива Лаффера

Захисники теорії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно саморегулюється, отже не повинно бути прямого або непрямого втручання держави в економічні процеси. Держа­ва своєю необдуманою податковою політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на обсяги пропозиції про­дукції. З огляду на це А. Лаффер запропонував модель оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів. Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне надходження податків до державного бюджету і не припустити їх інфляційного знецінювання, бо високі податки приз­водять до ефекту "податкового клину". Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина податків у разі їх підвищення трансформу­ється у витрати підприємців і перекладається на споживачів у формі вищих цін, отже, підвищення податків викликає прискорення інфля­ції витрат. Крива показує, що у вигляді податків не можна стягувати до бюджету понад 30-35 % доходів. У заборо­неній зоні, що вище визначених ставок податків, доходи бюджету знижу­ються. Це викликає зменшення зацікавленості в інвестуван­ні, ухилення від сплати податків, перехід до "тіньового" сектора економіки тощо.

Отже, теорія економіки пропозиції визначає межі маневрування держави в сфері оподаткування: податкова став­ка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень надходжень до бюджету.

Монетаризм і економічна теорія пропозиції суттєво вплинули на економіч­ну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо щодо ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру и меж втручання дер­жави в економічні процеси. Результати реалізації цих теоретичних настанов наприкінці 80-х років були досить позитивними - стабілізувався рівень безробіття, знизились інфляція й відсоткові ставки, продовжувалась структурна перебудова американської еко­номіки. У 1981—1986 pp. було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвестування соціальних верств населення із середніми й високими доходами і, отже, підвищення національної норми нагромадження.

15. Один з напрямів — теорія раціональних очікувань — виходить з того, що в макроекономічному аналізі особ­лива роль належить суб'єктивним чеканням і прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формують­ся на підставі досить повної інформації й уміння її аналі­зувати з метою виробити найбільш раціональні рішен­ня. Господарюючі суб'єкти у змозі раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми рішеннями, які найчастіше суперечать цілям по­літики. Тому активне державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх лише випадково і за наявності елемента раптовості.

Теорія раціональних очікувань, яка активно розроблялась у 70-80-ті роки і повністю ігнорувала державне втручання. Американський економіст Р. Лукас (1937-) і Т.Сарджент(1943-) стверджують, що економічний індивід не тільки пасивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використовує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макроекономічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки довгостроковому, а й короткостроковому аспекті. Автори теорії раціональних очікувань дотримувалися думки, що одержуючи інформацію про несподіване зростання цін на готову продукцію, викликане зростанням маси грошей в обігу, господарю­ючі суб'єкти збільшать виробництво товарів, отже, зросте попит на робочу силу і знизиться безробіття. Однак тривала й очікувана суб'єктами інфляція спричинить тільки зростання цін, оскільки у дов­гостроковому періоді зростання маси грошей в обігу призведе до то­го, що фірми пристосуються до інфляційних процесів: гроші з реаль­ного сектору економіки перемістяться у фінансовий, у результаті чо­го рівень безробіття не зменшиться, а інфляція посилиться. Отже, держава повинна періодично викликати неочікувану інфляцію, що змінюватиме рівень зайнятості, ціни та обсяги виробництва.

Американські економісти стверджують, що економічний суб'єкт не тільки па­сивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використо­вує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на процес відтворення за допомогою систематичної державної макроекономічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому ас­пекті. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість раціональної поведінки економічних агентів в умовах, коли держава відіграє роль тільки джерела інформації.

Ця теорія вивчає передусім інфляційні очікування й тому певною мірою спирається на теорію адаптивних очікувань ( пристосування), згідно з якою очі­кування майбутньої інфляції формується на основі попередніх і по­точних рівнів інфляції та є відносно постійним. Проте теорія раціо­нальних очікувань має суттєву відмінність: індивіди, що діють раціо­нально, не тільки аналізують "учора" й "сьогодні", а й можуть перед­бачити та спрогнозувати "завтра", використовуючи всю доступну інформацію. Математично це виражається формулою :

Ця теорія вивчає передусім інфляційні очікування й тоиу певною мірою спирається на теорію адаптивних очікувань ,згідно з якою очікування майбутньої інфляції формується на основі попередніх і поточних рівнів інфляції та є відносно постійним. Проте теорія раціональних очікувань має суттєву відмінність: індивіди, що діють раціонально, не тільки аналізують «учора й сьогодні» ,а й можуть передбачити та спрогнозувати «завтра».

Т.Р.О добре аргументована в теоретичному плані та підкріплена серйозною математичною базою, але практичної цінності не набрала.