3.Розвиток регіональних і субрегіональних інтеграційних формувань у Латинській Америці

Інтеграція цього регіону в глобальну економіку здійснюється швидкими темпами, особливо в сфері торгівлі і на ринках капіталів, а в Центральній Америці — через міжнародну міграцію.

У кінці 40-х років була організована Економічна комісія ООН для Латинської Америки (ЕКЛА), аналітики якої розробляли концепції структурної перебудови економіки, утому числі зовнішньоекономічного сектора регіону, реалізація яких дозволяла зміцнювати переговорні позиції цих країн при їх взаємодії із США. Не дивно, що США неодноразово виступали проти ЕКЛА, її рішень і конкретних дій.

У двох наступних десятиліттях в обох сторін (США і Латинської Америки) виникли господарські труднощі, однією з причин яких була дія на них, хоча і різна за глибиною, світової економічної кризи 1957-1958 рр. Реакцією на економічний спад був початок регіональної економічної інтеграції (підписання у 1960 р. Договору Монтевідео і Договору Манагуа), яка свідчить про прагнення країн Латинської Америки спільними зусиллями вирішити нові проблеми й означає своєрідний виклик північному сусіду.

У відповідь на це США приймають у 1961 р. першу комплексну довгострокову (10 років) програму співробітництва з новою, зміцнілою Латинською Америкою - "Союз заради прогресу".

У 80-ті роки в Латинській Америці розпочалось економічне відновлення. За умов торгової і інвестиційної лібералізації зріс імпорт та посилився приток іноземного капіталу. До цього додались значні надходження в казну засобів від приватизації, що все разом сприяло підвищенню темпів економічного піднесення. Внаслідок цього в країнах регіону посилився рух за здійснення самостійнішої політики у відносинах з США.

США планують до 2010 року різко збільшити свій експорту Латинську Америку, за їхніми розрахунками, він повинен вдвічі перевищити сукупний американський продаж в країни ЄС і Японію. Для досягнення цієї мети в регіоні необхідна широка і всеохоплююча економічна лібералізація, якої США добиваються всіма можливими засобами.

Характеризуючи інтеграційні процеси в Латинській Америці, неможливо не згадати той факт, що в 1960 році в цьому регіоні паралельно утворилося два торговельно-економічні угрупування: Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ) і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР). Особливість інтеграційних процесів у Латинській Америці полягає в тому, що вони розвивались шляхом утворення нових угрупувань, а не шляхом приєднання до вже існуючих.

Дещо пізніше через загострення суперечностей на основі ЛАВТ виникло два нових торговельно-економічних угрупування: Лаплатське (Атлантичне) й Андське (Тихоокеанське).

Країни Андської групи ввели спільний режим регулювання іноземних інвестицій та передачі технологій, а також систему програмування промислового розвитку. У 1981 р. за "Договором Монтевідео-80" замість ЛАВТ була створена Латиноамериканська асоціація інтеграції (ЛАІ), учасниками якої є: Аргентина, Болівія, Бразилія, Венесуела, Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Уругвай, Чилі, Еквадор. У рамках ЛАІ зберігається поділ на три субрегіональні угрупування: договір басейну Ла-Плати; Андський пакт; Амазонський пакт. Штаб-квартира ЛАІ знаходиться в Монтевідео (Уругвай), а система управління цієї торгово-економічної організації представлена вищим органом — Радою міністрів.

На основі Лаплатської групи в 1991 році був підписаний договір між Аргентиною, Бразилією та Уругваєм, згідно з яким 1 січня 1995 року на території країн-учасниць створено субрегіональне торгово-економічне об'єднання "Меркосур" (Спільний ринок країн Південного Конусу). Пізніше до договору приєднався Парагвай, а асоційованими членами є Чилі і Болівія, що і призвело до швидкого збільшення торгівлі між країнами. Об'єднання охоплює майже 60 % території Латинської Америки, 46 % її населення і близько 50 % ВВП. У грудні 1995 року була підписана Рамкова міжрегіональна угода про співробітництво між Меркосуром і ЄС. Мета угоди — поступова лібералізація зовнішньої торгівлі, координація економічної і соціальної політики, встановлення зовнішньополітичного діалогу. Важливою метою спільноти є створення єдиної валюти (потенційна загроза долару).

У 1973 році була заснована Карибська спільнота (КАРИКОМ), яка об'єднала 13 англомовних країн (Антігуа, Барбадос, Гайана, Гренада, Домініка, Монтсеррат, Сент-Вінсент і Гренадини, федерація Сент-Крістофер (Сент-Кітс), Сент-Люсія, Трінідад і Тобаго, Ямайка (Багамські острови входять до спільноти, але не беруть участі в спільному ринку), метою якої є створення спільного ринку і валютного союзу.

З метою фінансування проектів економічної інтеграції було створено МБР. У 1965 році Міжнародним Банком Розвитку (МБР) для дослідження економічних проблем та здійснення консультативних функцій був заснований інститут Латиноамериканської інтеграції.

У 1975 році була створена Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС), куди увійшли 26 країн-учасниць, а головною метою угрупування проголосили сприяння економічній самостійності країн регіону.

Більшість із Латиноамериканських інтеграцій діють на основі двосторонніх угод. Так, наприклад, Чилі в 1992 році підписала з Венесуелою угоду про вільну торгівлю, Аргентина і Чилі теж здійснюють двосторонню торгівлю, Болівія і Мексика проводять лібералізацію своєї торгівлі, Мексикою було підписано договір про вільну торгівлю з Чилі, в якому передбачено поетапне усунення всіх бар'єрів у взаємній торгівлі.

Міжнародний клімат характеризується помітною сприятливістю, оскільки наявність ресурсної бази певним чином захищає регіон від конкуренції на світових ринках. У регіоні можливий швидкий ріст, так само як і диверсифікація експорту, внаслідок чого скоротиться роль природних ресурсів і зросте значення середньотехнологічної продукції.

Протягом двох останніх десятиліть у Латинській Америці йшла боротьба між двома моделями економічної інтеграції. Одна модель, прикладом якої служить МЕРКОСУР, а також Андське співтовариство (які у випадку злиття утворять, запропоноване Бразилією Південноамериканське співтовариство націй), припускає консолідацію південноамериканських економік перед особою конкуренції з боку США і ЄС. Інша модель, що просуває США, припускає включення Латинської Америки в єдиний простір вільної торгівлі, що включало б і північноамериканського гіганта, природно на правах гегемона, тому що 70 % ВВП такого утворення доводилося б на США. Сама північна латиноамериканська країна Мексика вступила в Північноамериканську зону вільної торгівлі ще в 1994 р. Однак мексиканська економічна криза, що вибухнув у тому ж році, призупинив на час подальші просування на південь цього проекту (наступним кандидатом на вступ була Чилі).

Але з настання нового століття переговори по створенню Американської зони вільної торгівлі активізувалися, незважаючи на активні протести з боку лівої опозиції. Критики розглядали цей проект як інструмент зміцнення неоколоніального панування США в країнах Латинської Америки, економіки яких і без того випробували на собі руйнівні наслідки неоліберальних реформ, які проводилися в життя під егідою МВФ із кінця 1980-х і протягом 1990-х рр. Закономірним підсумком цих реформ став ріст соціальної нерівності й залежності від США.

Процес інтеграції латиноамериканських держав натрапляє на серйозні перешкоди, чинимые Вашингтоном, що намагається зруйнувати "Меркосур" (Південноамериканський загальний ринок), переманити сусідів Бразилії в Північноамериканську зону вільної торгівлі - НАФТА в складі США, Канади й Мексики. Американська адміністрація пропонувала вступити в НАФТА Аргентині й Чилі. Аргентині навіть наданий статус "самого вірного союзника Вашингтона поза блоком НАТО". Цей крок був розцінений у Південній Америці як спроба вбити клин у відносини між провідними членами "Меркосур" - Аргентиною й Бразилією.

Вашингтон з ревнощами розцінює й той факт, що по обсязі обміну товарами й послугами з державами Південної Америки його випереджає Європейський союз. Усе більше зміцнюють свої позиції в регіоні країни Південно-Східної Азії. Однак південоамериканці заявляють, що ніякий тиск не змусить їх відмовитися від співробітництва з іншими блоками, і насамперед з ЄС, оскільки на ринках Європи для товарів з Латинської Америки є кращі умови, чим у США, де вони обкладають величезним митом.

Розходяться позиції "Меркосур" і США й відносно строків і методів створення АЛКА - Зони вільної торгівлі Америк, (або, як її ще називають, - Панамериканської зони вільної торгівлі). У той час, як США хотіли б, щоб вільна зона торгівлі сформувалася і юридично оформилася вже до 2005 року, Бразилія й Аргентина як "два локомотиви" "Меркосур" розглядають цю дату лише як початок переговірного процесу. У противному випадку продукція автомобілебудування, металургії, нафтохімії й ряду інших їхніх галузей програвала б увезеним безмитно американським і канадським товарам. Це привело б до росту безробіття, занепаду добробуту широких народних мас. Бразилія й Аргентина вимагають час, щоб "підтягти" перераховані галузі до світового рівня, зробити їх конкурентноздатними. Інакше, на їхню думку, АЛКА перетвориться в сировинну базу й великий ринок від Аляски до Вогненної Землі для товарів північних державних сусідів.