Агресія Франції в Індокитаї.

Індокитай, район Південно-Східної Азії, навколо якого у післявоєнний період точилися гострі суперечки, до японської окупації перебував під владою Франції. Під владою французької колоніальної адміністрації були об’єднані протекторати Аннам (Чунг-кі – серединна частина В’єтнаму), Тонкін (Три-кі – північна) та Кохінхіна (Нам-кі – південна). Увесь цей район, населений аннамітами (за етнічною належністю) з китайською культурою, мав назву “три-кі”. Крім того, до Французького Індокитаю належали ще два протекторати – королівства Луангпрабанг (Лаос) та Камбоджа, мешканці яких етнічно були тайцями з індійською культурою. У Камбоджі залишалася й частина корінного населення – кхмери, які до ХІІІ ст. керували створеною ними, значною за територією імперією, що зникла унаслідок тайського вторгнення. До 1940 р. позиції Франції в Індокитаї були непохитними, але внаслідок японської окупації під час Другої світової війни Аннам, Тонкін і Кохінхіна утворили автономну державу В’єтнам.

В’єтнам став першою колонією у Південно-Східній Азії, де національно-визвольний рух здобув перемогу. Вже навесні 1945 р. під контролем Демократичного фронту боротьби за незалежність (В’єтміню) перебувала частина провінцій Північного В’єтнаму. Новий етап визвольної боротьби розпочався після вступу СРСР до війни з Японією. Встановлений у Кохінхіні 1 серпня 1945 р. прояпонський уряд вже 26 серпня був повалений внаслідок народного повстання. У Аннамі імператор Бао Дай 14 серпня 1945 р. вимушений був проголосити незалежність держави та скасування колоніальних договорів 1862 та 1864 рр. Наступного дня прикладу Бао Дая наслідував король Камбоджі, а 18 серпня у столиці Тонкіну Ханої закріпився створений В’єтмінєм Комітет національного визволення, що проголосив Народну республіку В’єтнам. 29 серпня після переговорів з представниками національно-визвольних сил у столиці Аннаму Х’юе вимушений був зріктися трону Бао Дай, залишившись на посаді радника республіки, й 2 вересня 1945 р. лідер В’єтміню Хо Ши Мін урочисто проголосив Декларацію незалежності В’єтнаму й про утворення вільної та незалежної Демократичної республіки В’єтнам (ДРВ). Ця подія істотно вплинула на сусідні країни й у вересні – листопаді 1945 р. незалежність проголосили Лаос та Камбоджа.

23 вересня 1945 р. англійські війська окупували Сайгон, що у Південному В’єтнамі, і розпочали поширювати вплив на увесь Південний В’єтнам. Одночасно, військові частини були спрямовані до Лаосу та Камбоджі. З півночі відбувся наступ чанкайшиських військ. Проте, до початку японської агресії Індокитай був французькою колонією, тому її правлячі кола здійснювали неодноразові спроби відновити там власне володарювання. У подальшому англійські війська були замінені французьким експедиційним корпусом. Франція у лютому 1946 р. домовилася про виведення гоміньданівських військ з Північного В’єтнаму та Лаосу. Враховуючи підсилення національно-визвольного руху Франція вимушена була шукати політичні шляхи вирішення проблеми В’єтнаму. 6 березня 1946 р. президент ДРВ Хо Ши Мін і представник Франції підписали в Ханої попередню компромісну угоду, якою передбачався вступ незалежного В’єтнаму як автономії до Французького Союзу й разом з Лаосом та Камбоджею, що підписали подібні угоди відповідно 7 січня та 27 серпня, стане членом Індокитайської федерації.

З метою вирішення всіх питань, що стосувалися відносин між Францією та В’єтнамом, 31 травня 1946 р. у передмісті Парижу Фонтенбло розпочалася франко-в’єтнамська конференція. Французька делегація відкинула усі пропозиції уряду ДРВ відносно суверенітету В’єтнаму, але, прагнучи миру, в’єтнамська сторона 14 вересня 1946 р. усе ж підписала угоду про “modusvivendi” (тимчасовий лад співіснування). Згідно з останньою, уряд ДРВ тимчасово, до нових переговорів, погоджувався на встановлення єдиної з Францією митної та валютної системи в Індокитаї. Проте, Франція відмовилася від вимоги Хо Ши Міна про об’єднання “три-кі”. Відкритим за таких умов залишалося також і питання про частину В’єтнаму, на яку мала розповсюджуватися юрисдикція республіканського уряду.

Наприкінці 1946 р. політика Франції у В’єтнамі набула більш жорсткого характеру. У листопаді французькі літаки бомбардували Хайфон, а у грудні в’єтнамці здійснили напад на французів у Ханої, запобігаючи усуненню Хо Ши Міна. У результаті близько 40 французів було вбито, ще близько 200 потрапили у полон.

У грудні 1946 р. Франція сконцентрувала у берегових містах В’єтнаму численні військові контингенти і 13 грудня розпочала військові дії проти ДРВ. Ця акція виявилася занадто непопулярною серед населення у самій Франції й навіть в уряді певні політичні сили виступали проти неї.

Військові невдачі примусили Францію маневрувати, шукаючи серед в’єтнамців маріонеткового лідера. У травні 1948 р. колоніальна влада створила тимчасовий уряд на чолі з генералом Нгуєн Ксю Аном. У вересні 1948 р. за підтримки Франції В’єтнам знову очолив Бао Дай. Саме з ним і розпочалися переговори про незалежність В’єтнаму. У березні – червні 1949 р. було підписано низку угод, що надавали режиму Бао Дая право створювати власну армію, фінансову систему, мати дипломатичне представництво. Аналогічні угоди незабаром були підписані також з Лаосом (19 липня) та Камбоджею (9 листопада). Проголошувалася формальна незалежність В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, які отримали статус “тих, що приєдналися до Французького союзу держав”. 29 січня 1950 р. усі ці угоди були ратифіковані Національними зборами Франції.

На півночі країни тим часом тривала партизанська війна, яка супроводжувалася демократичними перетвореннями на звільнених територіях. Крім того, в усіх трьох країнах були сформовані національні фронти визволення, що протистояли французьким колоніальним військам. До 1950 р. Народна армія В’єтнаму звільнила значну частину території країни з населенням більш ніж 20 млн осіб. В той же час (30 січня 1950 р.) ДРВ була офіційно визнана Радянським Союзом.

Військова кампанія складалася відверто не на користь Франції, чому великою мірою сприяв талант в’єтнамського генерала Во Нгуєн Зіапа. Франція прагнула усунути від конфлікту будь-які міжнародні сили, але хронічні невдачі примусили її погодитися на американську економічну та військову допомогу. Боротьба за французьке панування в Індокитаї не викликала симпатій, тому Франція розгорнула пропагандистську кампанію, називаючи суто колоніальну війну війною проти комунізму. Новий головнокомандуючий французькими військами генерал де Латр де Тассін’ї, використовуючи американську допомогу, покликаний був з позиції сили провести переговори щодо статусу держав Індокитаю у межах Французького союзу, й, таким чином, зберегти позиції Франції у регіоні.

11 березня 1951 р. з метою консолідації національно-патріотичних сил було скликано конференцію представників трьох національних фронтів: Єдиного національного фронту В’єтнаму (Л’єн-В’єт), Лаотянського фронту Патет-Лао (Нео Лао Хак Сат) та Камбоджийського Єдиного національного фронту Кхмера. На конференції було проголошено створення союзу трьох національних фронтів і утворення союзного комітету з представників кожного фронту. Це ще більшою мірою укріпило позиції патріотичних сил у боротьбі проти колонізаторів.

У жовтні 1951 р. розпочався новий наступ в’єтнамських сил, під час якого французи втратили генерала де Латра де Тассін’ї (важко поранений помер у Франції у 1952 р.). Допомоги від уряду Бао Дая вони практично не отримували, бо регулярна армія створювалася вкрай повільно, в той час як незалежні озброєні загони відмовлялися підкорятися французькому командуванню. У 1952 р. Франція знов понесла значні втрати у живій силі та техніці. Становище стало вкрай загрозливим ще й внаслідок початку військових дій у Лаосі, адже французи вимушені були перекинути туди частину військ.

У 1953 р. Франція фактично була неспроможна контролювати ситуацію в Індокитаї. На перший план у французькій зовнішній політиці вийшла проблема підсилення Німеччини, у порівнянні з якою індокитайський конфлікт не мав ніякого значення, насамперед для міжнародного статусу Франції. Єдина країна, яку цікавив В’єтнам, були США, цілком у дусі “холодної війни” убачаючі у в’єтнамській війні сучасну війну проти комунізму. Саме у цей час у найвищих сферах американської влади було розроблено теорію “доміно”, згідно з якою встановлення комуністичного режиму в певній країні Азії призведе до поступового поглинання комуністичною ідеологією усього континенту. Ця теорія упродовж майже двох десятиріччь визначала позицію США у Південно-Східній Азії.

Проте, для того, щоб Франція таки залишила Індокитай, потрібна була неординарна подія, яка й відбулася поблизу в’єтнамського містечка Д’єнб’єнфу, яке за роки війни перетворилося на укріплений пункт на північному заході В’єтнаму. Новим головнокомандуючим французькими військами та вірними Франції в’єтнамськими силами став генерал Наварр. Користуючись значною чисельною перевагою, він опрацював план операції (“план Наварра”) зі знищення головних сил супротивника. Наварр уважав, що не зважаючи на допомогу північнов’єтнамським військам з боку КНР та СРСР, яка складалася насамперед зі зброї та боєприпасів, ці країни не наважаться направити до В’єтнаму свої війська, а без такої підтримки нечисленні війська Хо Ши Міна будуть розбиті й розсіяні, перетворившись на дрібні партизанські загони. Проте, унаслідок військової операції при Д’єнб’єнфу основні сили французів потрапили в оточення і 7 травня 1954 р. вимушені були капітулювати.

У самій Франції все частіше мова йшла про необхідність скликання мирної конференції. На Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Франції та Великобританії у січні 1954 р. було висунуто пропозицію розглянути питання про припинення війни в Індокитаї за участю представника КНР на окремій нараді голів зовнішньополітичних відомств. Найбільш жорстко проти цієй пропозиції висловилися США, узявши зобов’язання надати Франції $385 млн. для продовження війни. Франція навпаки сподівалася за допомогою наради вийти зі скрутного становища.Великобританія ж стримувалася позицією азійських членів Британської Співдружності. Нарешті, наприкінці квітня 1954 р. з подібною радянській пропозицією виступили прем’єр-міністри п’яти азійських країн цього союзу (Індії, Індонезії, Бірми, Пакистану та Цейлону) на нараді у Коломбо.

26 квітня 1954 р. в Женеві розпочала роботу нарада міністрів закордонних справ СРСР, КНР, США, Великобританії та інших зацікавлених країн з приводу мирного врегулювання як в Індокитаї, так і в Кореї. Після гострих суперечок та напружених дискусій 20-21 липня 1954 р. Женевська нарада закінчилася укладанням угод щодо Індокитаю. Женевські рішення були зафіксовані у 12 документах, у тому числі 4 двосторонніх, багатосторонньому та 7 односторонніх актах. Учасники наради проголосили повагу до суверенітету, незалежності, єдності, територіальної цілісності В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі, зобов’язалися утримуватися від будь-якого втручання до їх внутрішніх справ. Франція мала вивести власні війська з Індокитаю. Було узгоджено, що політичне врегулювання має здійснюватися шляхом проведення загальних вільних виборів у Лаосі та Камбоджі у 1955 р., а у В’єтнамі не пізніше липня 1956 р.

За угодами про перемир’я у країнах Індокитаю з 27 липня по 11 серпня 1954 р. припинялися військові дії з подальшою передислокацією військ до встановлених зон. З метою розмежування збройних сил ворогуючих сторін у В’єтнамі було встановлено демаркаційну лінію дещо південніше 17 паралелі і демілітаризовану зону по 5 км в обидві боки. На пересування військ відводилось 300 днів. При цьому особливо оговорювалося, що “військова демаркаційна лінія є тимчасовою і не може розглядатися як певний політичний чи територіальний кордон”.

Також заборонялося будь-яке переслідування осіб, що співробітничали під час війни з супротивником. Усім громадянам гарантувалося дотримання їх конституційних прав та свобод, в тому числі виборчого.

В’єтнам, Лаос та Камбоджа не повинні були вступати до військових союзів, які протирічили принципам ООН або ж умовам перемир’я; заборонялося введення на їх територію іноземного військового персоналу, ввезення озброєнь, боєприпасів, створення іноземних військових баз. Задля спростереження за виконанням умов перемир’я в кожній країні створювалися змішані комісії з представників сторін та міжнародні комісії з представників Індії, Канади, Польщі, під головуванням Індії. Саме ця комісія повинна була контролювати проведення виборів у 1956 р.

Таким чином, Женевські угоди ліквідували один з осередків міжнародної напруги, надаючи можливість для самостійного, незалежного та мирного розвитку В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі.