Громадянська війна в Кореї (1950-1953 рр.). Корейське питання.

Згідно рішень Кримської та Потсдамської конференцій на території Корейського півострова, після його звільнення від японців, залишалися радянські та американські війська. Межою між ними визначалася 38 паралель. Й хоча подібний розподіл мав тимчасовий характер й передбачав після ліквідації наслідків японського панування створення демократичної корейської держави, практично одразу ж на півночі та півдні розпочався процес формування окремих країн, залежно від впливу тих держав, що окупували ту чи іншу частину півострова, на півдні – США, на півночі – СРСР. 26 вересня 1947 р. СРСР звернувся до Сполучених Штатів з пропозицією вивести війська з Кореї, але американці відмовилися від неї, що призвело до припинення у жовтні того ж року діяльності сумісної радянсько-американської комісії, консультативного органу, створеного згідно рішень Московської наради міністрів закордонних справ (грудень 1945 р.). Фактично, сторони відмовилися від співпраці у галузі повоєнної відбудови Кореї.

Восени 1947 р. США передали корейську проблему на розгляд ІІ сесії Генеральної асамблеї ООН, яка призначила спеціальну Тимчасову комісію ООН з Кореї (ТКООНК) з метою сприяння об’єднанню країни шляхом вільних виборів. Нова ініціатива СРСР з виведення військ знов була відхилена більшістю членів ООН.

У травні 1948 р. за ініціативи американського окупаційного керівництва у Південній Кореї відбулися вибори до Національних зборів, які у північній частині держави провести не дозволили. Звичайно, північнокорейські лідери не визнали легітимність виборів. Відверто антикомуністичний уряд Південної Кореї очолив Лі Син Ман – літня людина, легендарна особистість з претензіями батька нації, але з украй реакційними поглядами. Першим кроком південнокорейської держави стало підписання 24 серпня 1948 р. військової угоди зі Сполученими Штатами про створення південнокорейської армії під контролем американської військової місії.

У червні-липні 1948 р. відбулося об’єднане засідання представників політичних партій та громадських організацій Півдня та Півночі, на якому було прийнято рішення про проведення демократичних виборів до Верховних народних зборів на усій території Кореї. У серпні 1948 р. такі вибори відбулися (у Південній Кореї таємно), а вже у вересні Верховні народні збори оголосили про створення Корейської народно-демократичної республіки (КНДР), уряд якої очолив Кім Ір Сен. У тому ж 1948 р. на Півдні була створена Республіка Корея. Таким чином, події 1948 р. закріпили розкол Кореї на дві держави, які й надалі зберігали обрані політичні орієнтири. За таких умов, у Північній Кореї утверджувалася прорадянська адмінистрація, а США, зберігавши японський колоніальний апарат, утворили прийнятну для себе систему управління.

До кінця 1948 р. з КНДР було виведено радянські війська, у наступному році Південну Корею, окрім 500 радників, залишили американці. Керівництво обох новоутворених країн прагнули створення єдиної Кореї шляхом приєднання іншої держави. Слід зазначити, що у Південній Кореї не припинялася партизанська війна, неодноразові сутички спостерігалися й на кордоні. Особливою агресивністю відзначався режим Лі Син Мана, якого примушені були стримувати самі американці. Зокрема, за період з 1949 р. по квітень 1950 р. відбулися, здебільшого ініційовані Південною Кореєю, 1274 збройні сутички на кордоні між державами. Слід відзначити, що США, згідно з законом про надання допомоги союзникам по військових блоках, восени 1949 р. виділили Лі Син Ману $75 млн., а на 1950 р. заплановано було допомогу у розмірі$110 млн.

26 січня 1950 р. уряди США та Південної Кореї підписали військову угоду “Про взаємну допомогу та оборону”, згідно з якою Сполучені Штати надавали Південній Кореї “обладунок, матеріали, послуги та іншу військову допомогу”, а уряд Лі Син Мана зобов’язувався “ефективно її використовувати”. Був підписаний і договір між СРСР та КНДР, у якому, щоправда, наголошувалося на економічному і культурному характері радянської допомоги.

Війна виявилася неминучою, про що свідчать, наприклад, висловлювання лідера Південної Кореї: “Ми заженемо прибічників Кім Ір Сена до гірського району, де вони загинуть голодною смертю”. З архівних даних випливає, що Й.Сталін спочатку був не у захваті від перспективи збройного конфлікту в Кореї, але пізніше таки надав свою згоду, виходячи зі “зміни міжнародної обстановки”.

За таких умов 25 червня 1950 р. між двома корейськими державами розпочалися військові дії. З цього приводу існують дві головні точки зору. Так, представники СРСР та КНДР стверджували, що військові дії почала Південна Корея, в той час як США, їх союзники, афро-азійські та латиноамериканські країни, спираючись на офіційну інформацію комісії ООН у Кореї, вважали, що війну розпочала Північна Корея. Це питання залишається відкритим й досі, хоча більшість дослідників схиляється до другої точки зору, яка, зокрема, підтверджується й ходом військових дій на початку війни.

28 червня 1950 р. північнокорейські війська захопили Сеул, а до середини серпня вони контролювали вже близько 90% території Південної Кореї, на якій мешкали 97% її населення. На окупованій території одразу почали запроваджувати заходи, що мали місце на Півночі: створення народних комітетів, аграрна реформа та ін.

Реакція США була миттєвою. Уже в день початку війни 7 флот США отримав наказ вийти до Тайваньської протоки, що викликало підсилення напруженості між Сполученими Штатами та Китаєм.

27 червня США виступили в ООН з пропозицією надати допомогу Південній Кореї. Відповідно до її резолюції, прийнятої на підставі досить спірного твердження, що військові дії у Кореї створюють міжнародну загрозу, на початку липня 1950 р. до Кореї було відряджено війська ООН під командуванням генерала Д.Макартура, до складу яких увійшли збройні формування 15 країн (2/3 їх кількості складали американці). 15 вересня 1950 р. у 240 км на північ від м.Інчхон, у тилу Корейської Народної Армії було висаджено чисельний американський десант, що налічував близько 50 тис. піхотинців з артилерією та танками. Одночасно розпочався наступ з півдня, де частини південнокорейської армії разом з силами ООН створили відчутну чисельну перевагу. Внаслідок цієї операції Корейська Народна Армія вимушена була з відчутними втратами відійти. Нарешті, у жовтні 1950 р. окремі частини наступаючих дісталися китайського кордону. Вважілося, що війну майже закінчено. Президент Г.Трумен на атоллі Уейк зустрівся з генералом Макартуром і привітав його з перемогою. Оцінюючи ситуацію в Кореї, Макартур висловився стосовно малої вірогідності втручання у конфлікт ані СРСР, ані Китаю. Проте він помилявся. Участь у війні військ США призвела до інтернаціоналізації конфлікту й до зміни його характеру. У своїх мемуарах Д.Ейзенхауер, писав, що США втрутилися до конфлікту задля “здійснення поліцейської акції”, але насправді це була відверта інтервенція з метою ліквідації КНДР та її збройних сил, цілком у дусі ідеології холодної війни.

Агресивні дії США великою мірою були спрямовані й проти КНР. Вже 27 серпня 1950 р. американська авіація завдала удару по залізничній станції Даліцзи та м. Аньдун на китайській території. Ігноруючи ноти протесту з боку КНР, а також вимоги китайських представників у ООН щодо припинення бойових дій, на початку листопада 1950 р. США поновили бомбардування військових об’єктів уздовж р.Ялу на території КНР.

12 листопада 1950 р. уряд КНР заявив, що дозволяє добровольцям, громадянам КНР, взяти участь “у визвольній війні корейського народу”. 24 листопада Макартур проголосив про початок останнього “рішучого наступу”, який дозволить американським військовослужбовцям повернутися додому до різдва, але, 26 листопада до конфлікту втрутилися контингенти китайських добровольців, загальною кількістю близько 200 тис. осіб. Командуючим китайськими силами було призначено генерала Пен Дехуая, якого, зважаючи на добровільний характер китайських формувань, позбавили військового звання, й відновили у ньому лише після закінчення війни. За такої допомоги, армія КНДР перейшла до контрнаступу й у середині грудня 1950 р. територію Північної Кореї було повністю звільнено, а з середини 1951 р. військові дії стабілізувалися на 38 паралелі.

Необхідно відзначити величезну допомогу, що її надавав Північній Кореї СРСР. Це було постачання зброї, у тому числі першокласні радянські танки, реактивне озброєння, найкращі на той час винищувачі МіГ-15, та боєприпасів, пального, транспортних засобів, промислового обладнання, продуктів харчування, медикаментів та ін. У частинах Корейської Народної Армії перебували радянські військові радники, пілоти; у тилу – радянські госпіталі. У разі погіршення ситуації СРСР готувався спрямувати до Кореї 5 танкових дивізій.

Вирішальна участь китайських добровольців у бойових діях кінця 1950 р. дозволила західним дослідникам вважати, що громадянська війна в Кореї поступово перетворилася на американсько-китайський конфлікт. Проте, на користь цієї точки зору більшою мірою свідчить агресивна політика США у регіоні. Так, після поразки військ ООН у листопаді 1950 р., президент Г.Трумен виступив з загрозою застосування у конфлікті ядерної зброї. Зокрема він заявив: «Ми зробимо будь-який крок, який вважатимемо необхідним з точки зору військової ситуації… включаючи використання усіх різновидів зброї». Генерал Д.Макартур, визнаючи міжнародний характер конфлікту, не лише вимагав дозволу ядерного бомбардування глибинних районів КНР, але й готовий був піти на «загальну війну», про що свідчать спогади Г.Трумена. До речі, цієї ж позиції дотримувалися урядовці (міністр оборони Л.Джонсон, міністр ВМС Ф.Мет’юз), а також частина демократів та праве крило республіканців у сенаті та конгресі США. На щастя президент Г.Трумен, держсекретар Д.Ачесон та змінивший Л.Джонсона у жовтні 1950 р. на посаді міністра оборони Д.Маршалл не взяли на себе відповідальність розв’язати нову світову війну.

Після стабілізації лінії фронту, обидві ворогуючи сторони почали шукати шляхи до перемир’я. У середині 1951 р. уряд СРСР провів значну дипломатичну акцію спрямовану на встановлення миру у Кореї. 23 червня 1951 р. радянський представник у ООН Я.А.Малік, виступаючи у США по радіо та телебаченню з нагоди Дня Організації Об’єднаних Націй висловився за припинення вогню в Кореї та укладанням перемир’я з взаємним виведенням військ за 38 паралель. Виступ виявився настільки резонансним, що навіть у західній історіографії ця подія вважається головним поштовхом до початку переговорного процесу. У липні 1951 р. у м. Кесон поблизу розподільної лінії, ропочалися переговори між КНДР та представниками китайських добровольців з одного боку, та Південною Кореєю, США та їх союзниками – з іншого. На першому етапі зустрічі розгорнулася жорстка боротьба навколо питання про визначення демаркаційної лінії. Угоди так і не було досягнуто і військові дії поновилися з новою силою.

25 жовтня 1951 р. у м.Пханмунджоні розпочався новий раут переговорів й до 27 листопада було досягнуто домовленості, що демаркаційна лінія має проходити уздовж смуги розмежування військ на день укладання перемир’я, приблизно за лінією Косон – Паньминьчжан. Таким чином виявилося, що КНДР здійснюватимуть контроль над певною територією, загальною площею 3,6 тис. км², південніше 38 параллелі, в той час як Південна Корея контролювала 4,6 тис. км², північніше неї. З інших питань, зокрема з приводу військовополонених, угоди так і не було досягнуто, що призвело до поновлення військових дій восени 1952 р.

Врегулюванню проблеми великою мірою посприяли президентські вибори у США. У програмі нового президента Д.Ейзенхауера містилася обіцянка припинити цю надто непопулярну серед американського народу війну. 26 квітня 1953 р. переговори поновилися. У червні 1953 р. нарешті було підписано угоду про обмін військовополоненими, проте Лі Син Ман ледь не зірвав переговорчий процес, звільнивши полонених, але не передавши їх представникам КНДР, що у свою чергу викликало новий наступ північнокорейських сил. Лише 27 липня 1953 р. було підписано перемир’я.

Угодою передбачалося повне припинення військових дій на період до остаточного мирного врегулювання в Кореї; демаркаційну лінію визначили у межах 1951 р., навколо неї окреслювалася двохкилометрова демілітаризована зона; супротивники мали можливість змінювати особовий склад військ у співвідношенні 1 : 1, але не більш ніж 35 тис. військовослужбовців на місяць; заборонялася модернізація озброєнь. Задля спостереження за виконанням угоди створювалася комісія з представників Польщі, Чехословаччини, Швеції та Швейцарії. Рекомендувалося скликати у тримісячний термін після вступу в дію угоди про перемир’я політичної конференції для вирішення питання про щодо виведення іноземних військ з Корейського півострова та мирного врегулювання корейської проблеми. Остання відбулася вже в 1954 р., але її роботу було зірвано, а корейське питання залишилося невирішеним. Лише упродовж останніх двох десятиліть спостерігаються певні ознаки налагодження відносин між двома Кореями.