Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)

курсовая работа

Розділ II. Громадянська війна (1991 - 1995 рр.)

Югославію можна порівняти з політичним гемофіліком: якщо ж вона „поріжеться” - подальше кровопролиття неможливо зупинити [9,44]. Адже з початку свого виникнення вона являла собою законсервований конфліктогенний простір. Розпад СФРЮ був логічним наслідком історичного розгортання внутрішніх політичних процесів у федерації. Влітку 1991 р. Руйнівні процеси в СФРЮ, стали пануючими, некерованими та необоротними. Розвиток подій спричинювався неможливістю розвязати одразу той клубок різнопланових проблем у багатонаціональній федеративній державі, який складався протягом десятиліть.

Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ з найбільш строкатим національним складом населення. За переписом 1978 р., тут із 4,2 млн. осіб 39,6% складали етнічні мусульмани, 37,2% - серби, 20,6% - хорвати [15,310].

Вплив так званих „оксамитових революцій” у кінці 80-их рр., які призвели до краху комуністичну систему у Східній Європі, ще більше прискорив процес розпаду Югославії. Демократичні вибори 1990 року принесли у федерацію крім давно існуючого національного ще й ідеологічний розкол.

Найбільш гострою ситуацією після таких подій залишалась у Боснії та Герцеговині. Після голосування більшість голосів набрали мусульманські політичні лідери. Головою Президії Боснії та Герцеговини було обрано Ілію Ізетбеговича.

Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією Боснія та Герцеговина намагається створити свою суверенну державу. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини ухвалили Меморандум про незалежність та Платформу про становлення республіки. Однак це рішення було прийнято без участі сербських депутатів. Саме це привело до виходу зі республіканської Скупщини 80 сербських депутатів на знак протесту. Вони ініціюють проведення в сербських громадах плебісциту щодо визначення своєї подальшої долі. Майже 1 млн. сербів висловилося за вихід зі складу Боснії та Герцеговини. Ще 1 жовтня 1991 р. Делегати ЄС змогли переконати федерального міністра закордонних справ СФРЮ і премєр-міністра Боснії та Герцеговини погодитися на розміщення у республіці європейських спостерігачів. Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія та Герцеговина направили туди запит про своє визнання. 20 грудня 1991 р. Головою держави обрано Ілію Ізетбеговича, етнічного мусульманина, професора Сараєвського університету, автора „Ісламської декларації”, в якій він із самого початку взяв курс на створення моноетнічної держави. Загроза проведення такої національної політики в умовах співіснування трьох різних етносів була очевидною.

11 січня 1992 р. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин та етнічних груп брати рівну участь в управлінні країною”, оголосила, що за відсутності референдуму про незалежність „бажання населення жити в незалежній державі на може бути встановлене”[15,310]. За вимогою ЄС референдум був проведений 1 березня 1992 р.. На ньому 63% виборців проголосувало за незалежність (але серби бойкотували референдум).Незалежність Боснії та Герцеговини було проголошено 22 лютого 1992 р., а ЄС визнало незалежність Боснії та Герцеговини 6 квітня 1992 р..

Після проголошення республікою незалежності боснійські серби заявили про утворення в районах Боснії та Герцеговини, де вони становили більшість населення, так званої Республіки Сербської. Громадянська війна в Боснії почалася в березні 1992 р. кривавими сутичками в Сараєво між сербською та мусульманською громадами. Так епіцентр етноцивільних конфліктів перекочував на територію Боснії та Герцеговини, де центром стали дислоковані в цій країні гарнізони ЮНА, підпорядковані СРЮ. З березня 1992 р. до вересня 1995 р. столиця Боснії та Герцеговини і зимових Олімпійських ігор 1984 р. Сараєво перебувала у стані перманентної облоги. Напруженість у міжетнічних та міжконфесійних відносинах у квітні переросла у війну за переділ території між мусульманами, сербами та хорватами. Колишня федеральна армія виступила на боці сербської громади. Стурбований відносинами між сербами і хорватами в Боснії та Герцеговині лорд Каррінгтон (головуючий майбутньої конференції щодо долі Югославії від 27 серпня 1992 р.) запропонував Хосе Кутілейро - представникові Португалії, яка тоді була країною - головою Європейського Співтовариства, керувати роботою конференції з вирішення майбутнього Боснії та Герцеговини.

В кінці березня 1992 р. серби оголосили Сербську Республіку Боснії та Герцеговини невідємною частиною нової Югославії. Керівництво СРЮ 4 травня 1992 р. віддало наказ про виведення армійських підрозділів із Боснії та Герцеговини . Але навіть тоді, коли 19 травня республіку залишили всі військові ЮНА (громадяни Сербії і Чорногорії),ситуація суттєво не змінилася. Справа в тому, що серед військовослужбовців майже 80% становили жителі Боснії, які після початку конфлікту влилися до військових формувань ворогуючих сторін (здебільшого до сербських), перехопивши з собою зброю та військову техніку. На території Боснії та Герцеговини залишилися війська Хорватії, які допомагали боснійським хорватам контролювати територію проголошеної республіки Герцег-Боснія.

Діяльність представників і органів ООН на території Югославії продовжувала лінію, яка була закладена діями ЄС з її антисербськими установками, які після створення 27 квітня 1992 р. СРЮ в складі Сербії та Чорногорії виступили проти неї. Незадовольнившись виведенням військ ЮНА з території Боснії та Герцеговини, Рада Безпеки ООН 30 травня 1992 р. приймає рішення (резолюції 757,787 і 820)[20,30], ввести найтяжчі санкції проти СРЮ, які коли-небудь застосовувалися до якоїсь країни, а саме: ембарго на поставки нафти та горючого, заборона повітряного звязку, блокування транспортних і транзитних шляхів, закриття всіх морських гаваней і сербських портів на Дунаї, заморожування фінансових рахунків за кордоном, припинення всякого інвестування, а згодом параліч господарського розвитку.

В резолюції Ради Безпеки ООН говорилося про відмову участі в засіданні ООН представників СРЮ, тоді як Словенія, Хорватія і Боснія та Герцеговина (БіГ)були прийняті у лави цієї організації. Це був курс на дискримінацію СРЮ на міжнародній арені [3,24]. "Політика подвійного стандарту" з боку НАТО та ЄС розцінювалася як гірка образа сербами, а мусульманами і хорватами - як підтримка їхніх переконань у безщадній і безкомпромісній боротьбі з сербами [20,31]. Ігнорування інтересів однієї з сторін у конфлікті завело в глухий кут всі спроби їх умиротворення засобами дипломатичних зусиль. В результаті ні одна міжнародна організація - ні ЄС, ні ООН, ні НБСЄ - не змогли зупинити війну.

Війна за переділ території БіГ вирізнялася неймовірною жорстокістю з боку всіх сторін у конфлікті. Тисячі людей опинилися в концтаборах, на захоплених територіях проводилися "етнічні чистки". Карта розселення етносів у БіГ перекроювалася за допомогою середньовічних тортур, убивств та інших методів залякування. Тільки в Боснії, за підрахунками військових експертів, загинуло від 130 до 150 тис. чоловік. При цьому не менше 100 тис. убитими склали мирні жителі [20,30].

Для припинення кровопролиття і розєднання ворогуючих сторін за рішенням Ради Безпеки ООН у червні 1992 р. до БіГ були введені миротворчі сили ООН. В серпні 1992 р. розпочалася робота міжнародної конференції з проблем колишньої Югославії.

Протягом усього літа й другої половини 1993 р. в БіГ бойові дії несли нові жертви та страждання мирного населення. Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. найжорстокіші зіткнення відбулися між хорватами і мусульманами, яких підтримували ісламські країни: Саудівська Аравія, Турція, Іран фінансовою допомогою, зброєю, кадрами. У відповідь у районах боїв зявився "обмежений контингент" регулярних хорватських військ.

У цілому в БіГ склалася заплутана ситуація: боротьба за принципом "усі проти всіх" в одних районах ,в інших - "два проти одного" [22,407]. Водночас у Женеві тривали безрезультативні пошуки угоди між представниками етносів. Під американським патронатом у березні 1994 р. у Вашингтоні була підписана угода мусульман і боснійських хорватів про створення Хорватсько-мусульманської федерації, а фактично - про союз двох етнічних груп проти боснійських сербів [3,23]. Однак найголовніше полягало в іншому: НАТО у справі перетворювалося у спільника етнонаціонального конфлікту не тільки на території Боснії та Герцеговини, але й на всій території колишньої Югославії. "Це був рішучий крок до відкритого втручання у внутрішні справи інших держав. Термін "миро творчість" став швидко замінюватися терміном "примусу до миру"[3,24 ].

4 серпня 1995 р. Хорватія розпочала бойові дії по всьому фронту з Республікою Сербська Крайна (РСК), мотивуючи це відмовою сербів від мирної реінтеграції. В ході дводобової операції під назвою "Буря" 100-тисячне хорватське військо зайняло всю територію РСК, вийшовши на адміністративні кордони Хорватії, які вона мала в межах СФРЮ. Виняток становила частина Східної Славонії з м. Вуковар, яка межує безпосередньо з Сербією і на яку хорватські війська не нападали з огляду на реальну можливість військового втручання Сербії. внаслідок "Бурі" хорватські війська дістали можливість спільного з мусульманами наступу на сербські позиції в Боснії.

Міжетнічна ситуація в Боснії та Герцеговині була складнішою, ніж у Хорватії. Війна дорого коштувала населенню. За роки громадянської війни в республіці загинуло близько 180 тис. людей, із них, як вважається, 90% цивільних. Від 2 до 2,5 млн. жителів залишили свої оселі - 800 тис. мусульман зі Східної Герцеговини, Крайни та Східної Боснії , 800 тис. сербів із Західної Герцеговини, Центральної та Західної Боснії, 500 тис. хорватів із Центральної Боснії[15,315].

Громадянська війна стала наслідком розгортання збройних конфліктів між центром і республіками, які проголошували незалежність;розпаду СФРЮ, котрий прискорив процес національного самовизначення і перетворив на криваву війну, головне значення в якій стали відігравати "етнічні чистки". У громадянській війні народи відстоювали своє право на економічний та політичний устрій зі зброєю в руках. Перемога в національно-визвольній війні дістала змогу отримати владу в новоутворених державах національно-визвольним силам ціною життів багатонаціонального населення республік.

Народам Югославії дісталася тяжка спадщина. Великі страждання встали на долю південнословянських народів в останнє десятиріччя XX ст. Більше пяти років йшла громадянська і міжетнічна війна, епіцентром якої з 1992 р. були Боснія та Герцеговина. Зруйновано сотні сіл, десятки міст, утрачено багато культурних цінностей.

Розрив економічних звязків між колишніми республіками, а зараз самостійними державами, який відбувся завдяки розпаду СФРЮ, досить ворожі відносини між ними зумовили різкий спад рівня життя народів, відкинули їх на декілька десятків років назад.

Становище в Югославії в ці роки можна б було порівнювати із станом блокованої фортеці, де мільйони громадян були доведені до крайнього ступеня потреби. Будівлі, школи, лікарні не опалювалися, за хлібом вистроювалися великі черги. Різко погіршилося здоровя населення, збільшилася смертність і зменшилася народжуваність. До всього цього додавалася "політика подвійного стандарту" по відношенню до учасників конфлікту із боку НАТО та ЄС.

Делись добром ;)