Вступ
Мета: знайти основні витоки дестабілізуючих факторів політичної системи країн Близького Сходу. Проаналізувати основні етапи, та тенденції розвитку революційних заворушень.
Обєкт: система міжнародних відносин.
Предмет: причини та наслідки арабської весни.
Події на Близькому сході створюють найсерйозніші безпекові виклики як на глобальному, так і на регіональному рівнях. Протягом останнії двох років, починаючи від подій "арабської весни", Близький Схід концентрує в собі майже всі актуальні загрози міжнародній безпеці.
З однієї іскри розгориться полумя. Грудень 2010 року став найспекотнішою порою в історії Близького сходу та Півночі Африки - там почалася арабська весна.
"Арабська весна" - це серія масових вуличних протестів, революцій та внутрішніх військових конфліктів у низці арабських країн Північної Африки, що почалися наприкінці 2010 року в Тунісі й тривають у деяких країнах по нині. На території декількох держав революції розгорнулись навіть до масштабів громадянської війни (Сирія, Лівія). Загалом, ця багатозначна подія охопила усі арабські країни, та жодну не минула участь зміни політичної парадигми. Причини цього повномасштабного процесу досить різноманітні: соціальні, політичні, економічні, глобалізаційні. Посол РФ у Ємені, Лівії та Тунисі Веніамін Попов виказав і таку думку, що "арабська весна" здійснилася під натиском часу ("велением времени" [1]). Зрозуміло, що політичні лідери сучасної епохи цілковито повинні прислуховуватись до свого населення, захищати права людини, боротись із корупцією, адже світ зменшився у звязку із поширення таких досягнень, супроводжуючих процес глобалізації, як Інтернет, телебачення, мобільні телефони.
Визначальною рисою "арабської весни" став масовий характер та широка соціальна база протестів, що починалися саме як революція "знизу". Головні вимоги, що від самого початку висувалися протестувальниками, носили виключно соціально-економічний характер і включали, в першу чергу, зниження цін на продовольчі товари, створення нових робочих місць.
Хвиля арабських революцій розпочалася з Тунісу, потім в Єгипті, спалахнули Ємен та Бахрейн. В Лівії пав режим Каддафі. Не було жодної арабської країни, де б не відбулися акції протесту. Протести прокотилися Йорданією та Оманом. Усі ці події відбувалися майже синхронно.
Протести майже повністю згасли до кінця 2011 року - за винятком Сирії та Єгипту. У більшості країн близького сходу мітингувальники отримали те, чого прагнули - багаторічні президенти подали у відставку, народ отримав розширені права та свободи, в країнах близького сходу розпочалися демократичні реформи. Але був і зворотній бік медалі - охоплений перманентними революціями регіон став ідеальним розплідником для радикальних ісламістів. Громадянська війна в Лівії вишколила десятки тисяч бойовиків, які зараз воюють проти військ Башара Асада в Сирії та проти сил НАТО у Іраку та Афганістані. В Єгипті радикальні ісламісти - Брати-мусульмани - на короткий час прийшли до влади, але й досі не припиняють спроб повернути собі вплив.
Тому наслідки арабської весни - як позитивні, так і негативні, - ще довгий час відчуватимуться в проблемному регіоні.[5]
Усі праці дозволили ґрунтовно осмислити низку суспільно-політичних явищ, що відбулися на Близькому Сході. Інує декілька думок на рахунок даного питання. Наприклад, Арабська весна допомогла світові усвідомити декілька моментів. По-перше, силу соціальних мереж, які дали змогу протестному руху консолідуватись. По-друге, арабський світ обєднався не через ідею ісламу, а через ідею кращого життя. А по-третє, падіння авторитаризму, адже цей політ у режимі до "світлого майбутнього" нікого не вів. З іншого боку, фіаско Арабської весни полягає у відсутності демократичних традицій, які формуються не одне десятиліття. Сьогодні ми можемо спостерігати ігнорування соціального життя, громадянські війни в Сирії та Лівії, бюрократизацію, цензуру в ЗМІ та парадоксальну диференціацію арабського суспільства. Від революцій Близький Схід отримав тільки дефіцит політичних, економічних і культурних ресурсів.