Розділ III. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту

Конфлікт у колишній Югославії (1991 - 1995 року ) одна з трагічних подій в міжнародній політиці кінця ХХ ст.. За своїми масштабами та політичною значимістю „балканське питання” традиційно є проблемою, яка виходить далеко за межі вузькорегіональних та етичних рамок; активна участь в югославській кризі 90 -х років ключових структур колективної безпеки, складні перепиття у взаємовідносинах США та ЄС, НАТО і ООН стали яскравим відображенням континентальних інтересів і протиріч у посткомуністичний період.

На міжнародному рівні „балканське питання” - це, перш за все „традиційне джерело спору, який виникає між великими державами в період геополітичного перегрупування сил на континенті”[11,3]. Отож не дивно, що вибух етнічної війни на Балканах співпав із радикальними геополітичними змінами на всій території Євразії.

Активне втручання Заходу у внутрішні справи Югославії почалося з кінця червня 1991 року після введення військ ЮНА у Словенію. Впродовж кількох днів СФРЮ неоднарозово відвідувала делегація ЄС, а на сесії у Люксембурзі був запропонований вихід з кризи:

а) Словенія й Хорватія заморожують на три місяці свої рішення про вихід з Югославії;

б) призначується Голова Президії СФРЮ;

в) армія припиняє вогонь і повертається до казарм;

г) у разі відмови припиняють всю економічну допомогу Югославії.[21,110]

Це було не тільки втручання у внутрішні справи дій, але й неприхована загроза.

Пункт „б” мав на увазі призначення (по черзі) Головою Президії СФРЮ С. Мечика, представника Хорватії, котрий відкрито виступив за ліквідацію Югославії як держави й дещо раніше не набрав під час виборів до Президії належної кількості голосів. Пункт „в” вимагав повернення у казарми тільки армії, але не підрозділів МВС Хорватії, які вели бойові дії у Сербській Крайні й реагував тільки на дії ЮНА.

Ще до прийняття 25 червня 1991 р. Словенію і Хорватію декларацій про незалежність західні державні діячі (американський держсекретар, британський міністр закордонних справ і французькі посадові особи) оголосили про свою підтримку територіальної цілісності Югославії відповідно до Заключного акта НБСЄ (Нарада з безпеки і співробітництва в Європі). У травні 1991р. голова Комісії Європейського Співтовариства і премєр-міністр Люксембургу відвідали Белград, пропонуючи керівництву СФРЮ укласти угоду про допомогу (4 млрд. дол..), якщо буде знайдено мирний шлях розвязання внутрішніх конфліктів в Югославії. У ході переговорів представники ЄС заявили, що Співтовариство відмовляється визнавати новоутворені республіки в разі їхнього виходу з федерації.

На проголошення незалежності Словенією та Хорватією і НБСЄ, і ЄС відреагували швидко. Загроза розгортання міжетнічного конфлікту в Югославії викликала стурбованість в ЄС, яке запропонувала свої посередницькі миротворчі послуги. Саме завдяки присутності делегації доброї волі ЄС. Президія СФРЮ 1 липня 1991р. затвердила своїм головою представника Хорватії С. Месича, проти кандидатури якого досі категорично виступала Сербія.

У липні НБСЄ скликала Консультативний Комітет Центру запобігання конфліктам, до складу якого входив недавно створений Комітет Вищих посадових осіб, чиїм завданням є пошук виходів із критичних становищ. Цей комітет, який збирався у Празі 3-4 липня 1991 року, засудив будь-яке застосування сили в Югославії та запропонував надіслати туди місію доброї волі, якщо країна побажає, а також закликав до перемиря.

ЄС почав діяти під гаслом, сформульованим міністром закордонних справ Люксембургу: „Час Європи настав” Дії проводилися у кількох напрямах. Спочатку, на прохання федерального уряду СФРЮ Співтовариство взяло участь у переговорах зі Словенією і Хорватією, які проходили в резиденції Президента Хорватії на острові Бріони „під егідою й за участі міністрів закордонних справ трьох країн Європейського Співтовариства^” [21,111]. 8 липня була прийнята спільна Бріонська декларація „Про мирне розвязання кризи югославської держави”, в якій Словенія і Хорватія проголосили тримісячний мораторій на свої акти про незалежність, всі сторони встановили перемиря, зобовязувалися провести переговори про майбутнє Югославії, утримуватися від будь-яких односторонніх кроків і погодилися прийняти спостерігачів ЄС для контролю за виконанням цих рішень. 18 липня Президія СФРЮ прийняла рішення про виведення ЮНА із Словенії в тримісячний строк.

У кінці липня, вже після того, як війна у Словенії закінчилася, а почав розвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорили французьку ідею про направлення до кризового регіону військового миротворчого контингенту, ідею, засновану на принципі визнання недоторканності внутрішніх адміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії. Була визначена кількість спостерігачів за перемір ям у Хорватії - триста чоловік. 27 серпня вирішено скликати міжнародну конференцію щодо майбутньої Югославії. Було ухвалено рішення про створення Арбітражної комісії з пяти членів (два призначаються Президією Югославії, три - ЄС), що мала визначити легітимність виходу республік СФРЮ зі складу федерації. Роботою комісії керував Робер Бадентер (колишній міністр юстиції Франції, президент Конституційної Ради Франції).

Якщо до 1 вересня не буде досягнуто перемиря, країни ЄС загрожували санкціями учасникам конфлікту. Перемиря довго не протрималося, оскільки деякі умови угоди не були виконані, зокрема розпуск хорватських напіввійськових формувань і виведення ЮНА. Югославія, Австрія, Франція та інші країни звернулися до Ради Безпеки ООН допомогти вирішити проблему. Рада Безпеки прийняла проект резолюції, представлений Австрією, Бельгією, Францією, Великою Британією і Радянським Союзом. Відповідно до розділу VII Статуту ООН 25 вересня 1991р. було введено повне ембарго на постачання зброї сторонам конфлікту. На основі цього рішення Генеральний Секретар ООН призначив Сайруcа Венса своїм посланцем для участі в процесі урегулювання в колишній Югославії.

Участь ООН у вирішенні військових аспектів конфлікту дала змогу ЄС сконцентруватися на організації мирної конференції. Лорд Пітер Каррінгтон намагався запевнити сторони, що ЄС повязуватиме майбутнє визнання новоутворених республік із прийняттям ними умов урегулювання, які сприятимуть їхньому пізнішому обєднанню. П. Каррінгтон вважав обовязковим уживання республіками адекватних заходів із захисту меншин і прийняття принципу недоторканості кордонів. План Каррінгтона, представлений 18 жовтня 1992 р., містив основні положення законодавства для областей з переважанням етнічних меншин, а також положення про Суд із справ людини, але Сербія відхилила цей проект як неприйнятний для себе. Це підштовхнуло ЄС 8 листопада 1992р. прийняти рішення про денонсування торгівлі і угоди про співпрацю з Югославією та призупинити роботу конференції.